Тоненько, якось соромливо скрипнула стара дерев’яна мостина - Марійка конфузливо зіщулилася, сховавши голову під шерстяну колючу ковдру, і часто задихала теплим затхлим повітрям.
В хаті був хтось чужий... Він рухався дуже тихо, але старі мостини жалібно поскрипували, видаючи його присутність. Чоловік (безпомилково визначила дівчинка по гіркому тютюновому запаху, який повільно розповзався по всій хаті з появою незнайомця і просочився в щілину між ковдрою і лежанкою) нишпорив по кутках, шукаючи щось.
Марійка затамувала подих і ясно відчула, як холодні й цупкі кігтики страху вчепилися в її маленьке серце. Дівчинці хотілося визирнути зі своєї схованки і закричати дуже-дуже голосно рятівливе і таке рідне „Мамо!”... Марійка знала - мати не відгукнеться, тому що вона з самого ранку пішла у найближче село до родички, щоб запастись якоюсь їжею. Це стримало її від необачного вчинку, і вона продовжувала лежати з закритими очима майже під самим дахом на лежанці, від якої йшло приємне і заспокійливе тепло, схоже на лагідні обійми матусі...
Востаннє невдоволено і вороже скрипнули мостини, і стало тихо. Кілька хвилин Марійка лежала, прислуховуючись. Дитяча цікавість поборола страх: вона визирнула з-під ковдри, розплющила свої голубі, як літнє, прозоре небо, оченята...
...На неї з торжествуючим усміхом дивився німецький солдат...
Але це був не страшний демон у людській подобі, як змальовувала ворогів старенька бабуся, що приходила до хутора минулого тижня. Німець виявився звичайним молодим чоловіком зі світлим, наче та недозріла пшениця, волоссям і сірими, як джерельна вода з колодязя, очима. З його обличчя ще не зникла юнацька пустотливість, але вже осіла доросла туга в рідких зморшках біля вузьких губ. І це не сховалось від уважного погляду дівчинки...
Марійці обличчя німця здалося привітним і навіть приємним, але ніяк не ворожим. Солдат посміхнувся і зняв легеньку дівчинку з печі. Марійка не впиралася і дивилася на німця зацікавленими голубими очима.
Чоловік посадив дитину за стіл і відійшов до печі, щоб налити з каструльки гарячої води у металеву чарку, котру він, мабуть, приніс із собою. Німець пошукав заварки, але дівчинка, яка мовчки спостерігала за солдатом, знала, що його спроби марні, бо такої розкоші вже давно не бачили в цій місцевості. Невдоволений безрезультатними зусиллями, солдат, крякнув і сів за стіл. Він замислився, дивлячись в металеву чарку з гарячою водою. Його обличчя несподівано посвітліло. Солдат, сміючись і кажучи щось на своїй незрозумілій мові, вивудив з кишені своєї форми декілька шматочків пожовтілого рафінаду. Два з них щезли в чарці, а останній зостався в руці чоловіка. Він покрутив біленький шматочок, стежачи за Марійкою, яка витягнулася у струнку і ковтала голодні слинки.
Німця потішало, як дивно поблискують очі дівчинки, і він якось неприємно посміхався, дивлячись відречено на дитину, та, натішившись забавою, простяг Марійці рафінад. Дівчинка, щиро посміхаючись, квапливо захрумкотіла солодким подарунком.
– Данке ,– нерішуче пролепотіла Марійка, згадавши дивне слово, яке мати колись казала до німців.
Німець пожвавішав і з цікавістю поглянув на дівчинку. Він вийняв з кишені ще один шматочок рафінаду і дав його Марійці.
– Данке, - сміливіше подякувала дівчинка.
– Бітте , - весело відказав німець, молодецьки посміхаючись, і дістав ще один солодкий шматочок.
Марійка хитро прищурилась і кокетливо промуркотіла чарівне слово:
– Данке...
Марійка порахувала і вирішила, що потрібно ще два шматочки цукру, якими вона приємно здивує родичів. Для обох братів гостинці у турботливої дівчинки вже були, залишалося добути для батька і матері. Собі ж Марійка вирішила більше не відкладати цукор, тому що було соромно за хвилинну слабкість, коли вона жадібно проковтнула цілий шматочок рафінаду, забувши про материнське напучення, що солодке до сніданку не можна їсти.
Ось повернуться брати зі свого таємного завдання і отримають до чаю справжній німецький цукор, який для них дістала їх сестра, виконуючи секретну операцію... Так міркувала маленька Марійка, пишаючись своїм замислом, і удавала себе вмілою шпигункою у таборі ворога...
Надворі почулися якісь схвильовані голоси і раптово зникли. Ніби звуки ці, чужі і ворожі, хтось обрубав. Стало неприродньо тихо в Дубку, в маленькому хуторі на крутому березі великої і поважної річки Волги...
Німець, не донісши чарку до рота, так і завмер, напрягся всім тілом, прислухаючись до тиші. Збентежено забігали його сірі, ніби похмуре небо, очі.
Марійка підвелася, а чоловік різко обернувся до неї, побачивши краєм ока якийсь рух. Дівчинка злякано здригнулася від жорсткого погляду сірих очей, що втратили веселість і грайливість. В них тьмяно заблищав метал: холодний, рішучий і гострий...
Надворі хтось гучно крикнув, але відразу звук обірвався глухим ударом, і сміливець тихо застогнав...
– Батько! – зойкнула Марійка, пізнавши голос родича, і прудко кинулась до дверей.
Цупкі пальці німця стальним хватом зжалися на кістлявій ручці дівчинки так блискавично, що Марійка від несподіванки тихо скрикнула і боязливо відступила назад, зацьковано дивлячись на чоловіка. Солдат підвівся, відчинив двері, не відпускаючи руку дитини, і вивів її у двір. Різко зупинився і прижався до стіни хатини, змусивши і Марійку повторити це за собою. Дівчинка не опиралася і слухалась німця, загублено озираючись по сторонах. І побачила Марійка багато цікавого і дивного: в кущах, за сараєм, за хатою, у невеличкій канаві зачаїлися німецькі солдати. Їх було небагато, але в дівчинки тривожно зжалось серце.
„Так тихо, як перед грозою”, - зачаровано подумала Марійка, прислуховуючись до навколишнього світу, і злякалась своєї необачної думки... Гроза... „Ось буде справжня буря, коли брати повернуться, - тривожно розмірковувала Марійка і трішечки раділа, що німцям буде погано, тому змовницьки прищурила голубі оченята. – Не за грибами на той берег попливли вони... А пішли наших партизанів зустрічати, щоб на цей берег на човні перевезти – німці, лиходії, усі переправи поспалювали! Привезуть брати солдатів наших і дурно німцю сіроокому стане, відразу весь рафінад на стіл викладе, та ще й таємницями його приправить!” – дівчинка потай подивилась на німця – чи здогадався він про мстиві її думки? Але чоловік був зайнятий власними і, по суворо напруженому обличчю видно, що невеселими думами...
Позаду знову хтось намагався вигукнути щось, але викрик, як і вперше, грубо обірвали. Марійка обернулась і жалібно зжалось маленьке її серце: біля сараю на землі, з зав’язаними за спиною руками і кляпом у роті лежав батько, а на спині в нього сидів німець з рушницею і щось сердито приговорював...
Батько лежав, не рухаючись... Спочатку... „Німець його оглушив”, - здогадалась Марійка. Ось батько плечем слабенько смикнув, а потім головою зарухав, і мугикає щось, головою киваючи. Німець цикнув на нього і підніс до очей лежачого чоловіка приклад рушниці, погрожуючи в разі чого застосувати його ще раз. А батько не вгамовується і дивиться шаленими очима на Марійку, мугикає і головою різко киває... „Що ж це з ним?!” – злякалась дівчинка. „Показує він на щось мені”, - раптово здогадалась вона і поспішно обернулася до річки...
...На тому березі у високому і неспокійному соковито-зеленому океані трави копошились солдати, приладжуючи спорядження для переправи. А посеред річки плив невеличкий човник, поскрипували дерев’яні весла під напором сильних солдатських рук, бадьоро плескалась вода об борти, граючи на сонці блискучими відливами... Солдатів було небагато, на носі сидів старший брат Марійки Стефан і спрямовував човна, а на кормі примостився молодший брат Анісій і замислено грав рукою у воді...
Марійка швидко оглянулася і серце, здається, битися перестало, впавши мабуть до самих п’ят... Німці сховалися і чекали, коли причалить човен до берега і підійдуть, нічого не підозрюючи, солдати поближче, а з іншого берега кулі сюди не долучать... Страшні думки поповзли до невтішної голівоньки Марійки...”Ось і чорні хмари ледаче повзуть”...
Гірко стало, і Марійка жалібно зітхнула...
Всередині спалахнула ненависть і опалила груди шаленим полум’ям, миттю висушивши сльози... Марійка різко рвонулась в сторону, укусила гострими зубками німця за пальці і звільнила свою руку. Спритно увернулась від його длінющих лапищ, і що було сили побігла до берега.
Подумала, що зараз почне несамовито сперечатися автоматна дріб з частим стуком її власного серця, але люта металева сила чомусь мовчала... „Не хочуть себе завчасно видати”, - промайнула думка...
„Тільки б встигнути попередити”, - думала Марійка і бігла, починаючи вже задихатись...
А човен з піщаним берегом розділяло вже декілька метрів... Ось Анісій побачив Марійку і радісно замахав рукою, щиро посміхаючись, і Стефан гучно і весело крикнув щось привітне...
– Тут німці! – вигукнула що було сили Марійка і, спіткнувшись, впала в мокру від роси траву...
Саме це її і врятувало... Оглушаючи пролунав потужний вибух, що підняв у повітря стовп води... У всі сторони полетіли тріски, і Марійка закрила голову руками...
„Ось блискавка страшна і грім”, - чомусь прийшла у голову така думка. Ще одну переправу знешкодили німці...
На протилежному березі перекрикувались люди і квапливо покидали місце трагедії... Стиха стогнав хтось на березі..., а німці сміливо і жваво гомоніли між собою все ближче і ближче...
Марійка підвелася, тремтячи всім тілом, і подивилась на страшні, пошматовані вибуховою силою тіла... Мрійливого Анісія лагідно понесла з собою Волга у холодних обіймах, як і багатьох інших солдатів... А Стефан лежав на березі вниз обличчям, з неприродньо вивернутими руками... Біля нього великий плоский камінь - і по ньому тече річкою кров Стефанова; розбив голову об камінюку проклятущу, а то б міг живим зостатися!
Стало дуже самотньо і защеміло дитяче серце від горя дорослого... Захотілось несамовито, аж подих перехопило, щоб німці геть пішли і назавжди залишили ці омиті сльозами землі... Прийшло на думку чарівне слово „Данке”, але спровадити німців не допоможе воно – занадто слабка його магічна сила. Тут потрібні залізо, вогонь, мужність і жадоба до життя, щоб випалити недугу німецьку з цих земель!...
Марійка подивилась на долоню і побачила два шматочки рафінаду... Викинула їх з огидою на стежку земляну і побігла до хати.
І сили покинули дівчинку – приснули гарячі сльози з очей і потекли солоними струмками суму...
Це була туга не тільки однієї дитини, а тисяч людей різної крові!
„А ось і дощ накрапає”, - подумалось Марійці...
9.05.05.
ID:
126855
Рубрика: Проза
дата надходження: 19.04.2009 13:14:17
© дата внесення змiн: 19.04.2009 13:14:17
автор: Тамариск Юлия
Вкажіть причину вашої скарги
|
надзвичайно
велике дякую!
