Запалали вражі зорі,
засліпили очі,
посивіли в ярім горі
чорні коси ночі.
Трощать жаром ватри кляті –
аж мерцеві тепло.
В небі – спалахи крилаті,
а під небом – пекло.
Випадає немовлятко
з рук мертвої неньки –
відлітає голуб’ятком
ангелик маленький.
Летить небом-висотою –
ризи обгоріли,
припорошене золою
личко його біле…
Доки буду в світі жити –
буду пам’ятати!
Доки зможу говорити –
буду проклинати!
Пломенійте, мої вірші,
приски на папері.
Вчора Бог зі світу вийшов,
причинивши двері…
Не можу натиснути "мені подобається" - руки чомусь туди не повертаються - але це така тема, що всі слова зайві.
Мене трохи навчив мій друг - у нього син загинув добровольцем у перші місяці, а син такого ж віку, як в мене донька - так друг при зустрічі (ми зустрічаємось рідко) сказав: "Розумієш, Сірьога, це коли ти один загинув - це трагедія, а коли попадаєш туди, де всі такі - це вже щось інше".
Звичайно, часто хочеться застрелитися, але тоді думаєш - життя роблять ті, хто втримався...
Дякую Вам. Просто знати про чиєсь горе - вже болісно, що ж казати про людей, котрі таке переживають... Так, життя роблять ті, хто втримався - але й ті, кого вже не стало, присутні в ньому, часто - як вища цінність, зразок, вічний спогад.
У мене вже кілька місяців відчуття, що і Добро, і Зло, і Суд - все остаточно передано до рук людей, і що скоро ми побачимо події масштабніші, ніж бачили досі...
Так, життя роблять ті, хто втримався - але й ті, кого вже не стало, присутні в ньому, часто - як вища цінність, зразок, вічний спогад.
Дякую!
Недолюдки!
