|
Пізній зимовий вечір… залізничне полотно злегка здригалося, на дозволеній швидкості електричка розрізала повітряний простір. Срібний повний місяць ллє у вікна проміння. Воно часом злегка здригнеться, на якусь мить сяйво загубиться та згодом, все повторюється. Кількість пасажирів у вагоні, можна порахувати на двох руках. Рідко хто в таку пору їде додому, хіба що охоронці, які змінюються щодобово та випадкові.
Позираючи у вікно, до якого схилилася Олена, себе відносила саме до випадкових, зненацька, трохи злякавшись, відсторонилася від нього. Помітно не малі пласти снігу прилипали до скла, частина їх відпадала та знову й знову прилипали пласти снігу. На склі вікна наче решето та згодом, все вкрите білою пеленою. Вона звернула увагу на інші вікна, там така ж картина, це не втішало її. Розгублена, з думками – От і повір синоптикам, обіцяли сонячні дні, невеличкий морозець, без опадів. А тут, як кажуть, погода не без сюрпризів.
П’ять днів поспіль, вона залишалася на роботі біля хворих на ковід. Оце на один день відпросилася, хоч у хаті пічку пропалити, щоб дух пішов, що в ній все ж таки, хтось мешкає.
Другий рік поспіль, ширився ковід, а медсестер обслуговувати хворих недостатньо. Якби ж хоч і самі не хворіли, а то , вже дехто й по два рази перехворів. Одне втішало, донька в Києві, вже три роки винаймає квартиру і більш - менш легко перенесла хворобу.Та й її хлопець, що ніби має бути чоловіком, теж добре тримається на ногах. Обоє працюють у магазині мобільної техніки «Техно Базар». Себе забезпечують, а кожній матері, завжди тепло на душі, коли в дітей усе нормально.
Олена ж, уже десять років живе одна, чоловік подався у мандри і ні слуху, ні духу. Іноді вона сама собі каже,
- Ніби й заміжня і не заміжня.
Та все ж інколи підстерігають думки - І в сорок п’ять років, дехто знаходить пару, щоби дожити до старості та мабуть це не про мене.
Електричка плавно збавила швидкість… це вже її зупинка. Двері відчинилися, різкий холодний вітер, ледь не кинув з ніг. Вона все ж спромоглася встояти, уже ступала по сходах, стрибнула вниз, під ногами почула різкий скрип снігу. Сильний, поривчастий вітер разом з мокрим снігом, з голови здійняв шапку. За дві хвилини, що стояла електричка, рукою прикриваючи голову, спромоглася побачити де лежить шапка та що коїться навкруги. Зі смутком позирала на доволі не малий покрив снігу вщент вкритий кригою, на зупинці ніяких слідів. Кожен крок, як у провалля, чобітки й лід в протистоянні, не скрип, а справжній скрегіт. Вкотре озираючись, помітила пару чоловік, які пішли в іншому напрямку. -От халепа, йтиму одна іще й така темінь навкруги.
Попереду глянути далеко, майже нічого не видно, а ближче дахи шпилястих хат трохи світліші, ледь- ледь відзеркалювали сніг, що лежав довкола. Відколи вийшла з вагона, відчувала легке тремтіння тіла - Це ж треба такого, так світив місяць і раптом, серед зими дощ, добре, що хоч трохи видно.
Прикриваючись рукою від вітру й мілкого снігу, що сипав у обличчя, вийшла на широку вулицю. Хоч по домівках темно, все ж йти безпечніше. А от далі, центральна дорога, вона тягнеться через ярок.
-Внизу яру завжди навіює багато снігу, що ж там нині - копошилося в її голові. Праворуч криниця й вибоїна, це вона добре знала. А от з лівої сторони завжди проблеми, так все водою заллє, аж до самого верху. Люба автівка грузне, зробить таку яму, що без допомоги й не вибереться. А щоб вийти на пряму вулицю вище - треба обійти криницю. Але що можна побачити в таку негоду, ще й не знати які там замети.
Йти важко, зробити кожен крок, треба впевнитися, що несподівано кудись не провалишся. У чобітках уже вогко, від напруги змокріле чоло, але ж не зупиниться, ходи іще на хвилин п’ятнадцять. -Основне перейти ярок – подумки підтверджувала собі. Ну, от здається вже біля криниці, ще метра три і можна буде спокійно перевести подих. Як раптово підслизнулася, впала, під кіркою льоду пухкий сніг, провалилася в нього. На невелику відстань тілом продвинулася вперед й відразу в чобітках відчула крижану воду.
Повітря прорізав її істеричний крик,
-Рятуйте! Хто небуть, рятуйте!
Та її крик лише чув вітер зі снігом, який здавалося намагався її засипати. Від напруги, вирваватися з пастки на якусь мить, потемніло в очах. Вже дякувала Богу, що ненадовго. Намагалася за щось хапнутися та старання виявилося марним, лід кришився, розсипався намистинами. Їй здавалося, що вона провалюється іще глибше. У метушні загубила рукавички, вкотре помацала на собі сумку, підстерігла думка - Добре хоч документи зі мною, як знайдуть, то хоч будуть знати хто я така. Раптово під чобітком правої ноги відчула щось тверде, але тут же воно десь поділося. Прошепотіла,
-Можливо,то гулі льоду,- В цей момент їй вдалося на декілька сантиметрів повернутися в ліву сторону. На очі потрапили тонкі патики, які відділяли дорогу від городу. Далі ж літня кухня –Може там хтось є, може почують мене? Та враз нагадала, підстерегло розчарування - Тітка ж Марія померла, навряд хто туди приїхав. Кого ж звати на допомогу! Якби ж по прямій підслизнулася, було би беспечніше, далі з яру догори, метрів двадцять і вже рівна дорога, ще метрів двадцять і хати.Та ті хто там тим паче не почують.
Оленин голос уже дрижав,
-До-по-можіть! Ря -туйте!
Жінка так замерзла, що зуб на зуб не попадав. В ноги, неначе хтось пхав голки, пальці ніг задерев’яніли. Від її подиху шапка покрилася інеєм, з чола стікав розтанутий сніг. Хоч це все відчувала й тиснуло в горлі, все ж намагалася не плакати, знову звала на допомогу.
З надією дивилася на патики, для неї це було б спасінням, хоча б однією рукою схопитися та з води витягнути ноги. Неподалік від патиків, негадано щось мелькнуло - Чи це мені вже здається, чи в мене криша їде. Тільки подумала, як за спиною почула коротке гарчання. Побоялася крутнути головою, за мить уже нічого не чула.
Та хіба ж можна було щось побачити, чи толком почути, коли вже так розгулялася віхола, що й світу білого не видно.
Тим часом у літній кухні… при світлі свічки, Іван сидячи на стільчику, у пічку підкидав дрова. Раптово, почув шкряботіння об двері.
Він тільки встиг їх привідчинити, як сильний вітер, спромігся з руки вирвати двері, відчинив навстіж.
-О! Мухтар, недовго гуляв, що хурделиця налякала?
Мухтар, собака породи американських вівчарок, добре вгодований, заскавулів і потягнув його за рукав светра. Чоловік зачинивши двері, поплеска по спині,
-Чого скавлиш? Чи так налякався?
Несподівано, пес став на задні лапи, передніми вперся у вхідні двері, заскавулів і навіть завив.
Іван подивився йому в очі, погладив по спині,
-Ти мені щось хочеш сказати, кудись кличеш? Ну гаразд, зараз одягнуся підемо подивимося, що тебе так турбує.
Злегка пригинаючись, Іван грузнув у снігу, але йшов за Мухтаром. Сніг уже з крупою припадав до обличчя так, ніби на близькій відстані розліталися іскри від зварювального апарата.
Саме в цей час, Олена вкотре кликала на допомогу.
Кілька хвилин, Іван побував ніби в аду. В напрузі, відчайдушно борячись із негодою, намагався спасти людину.
Добряче перехвилювавшись, на руках приніс її додому,
-Оце так –так, ох і угораздило тебе Олено. Чого мовчиш?
Він запалив іще дві свічки, здригнувся, коли побачив її бліде обличчя.
-Ти що свідомість втратила? Олено!
Знервовано тормошив нею, плескав по щоках, нарешті її вії ледь здригнулися.
Полегшено веревів подих,
-Ну от, здається я впорався.
Весь одяг на ній був мокрим, він змушений був її роздягнути до наготи.
Лежачи в ліжку, Олена, як у мареві, втративши кординацію рухів, махала руками.
Він не втрачас час, прив’язавши її руки до ліжка, насильно напоїв самогоном та накрив теплою ковдрою. Поступово, починаючи зі спини і грудей, і закінчивши пальцями ніг, більше години, Іван самогоном розтирав її тіло. Закінчивши цю справу, відчув,що сам добре пропотів, мусив змінити одяг.
Олена уже спала, він же перехилив чарку самогонки і до Мухтара,
-От бачиш дружок, як воно буває. Якби не ти та не я, пропала б ця жіночка. Хоч і на термометрі мінус одинадцять, але ж була у воді, а до ранку ще далеко. Можливо б і залишилася жива та на все життя залишилася б інвалідом.
За вікном сіріло… Іван, схилившись на ліжко, тихо сопів. Біля нього під ногами спав Мухтар. Олена ж проснувшись, відкинула з себе ковдру, побачивши, що оголена, в недоумінні, злякано прошепотіла,
-Ой чого це я?
Швидко вкрилася, придивлялася до чоловіка, який міцно спав. Мухтар почувши шарудіння, здійнявся на задні лапи, лизнув господаря по щоці.
-О, Мухтар! Що надвір хочеш? - зразу ж помітив, що Олена не спить,
-Доброго ранку, як самопочуття?
- Я давно тут? Іване, а ти, як мене знайшов? Дякую тобі.
-Ти, що нічого не пам’ятаєш? Тебе не я знайшов, а Мухтар, йому подякуй. Ти краще скажи, ноги добре відчуваєш? Пошевели пальцями.
- Та ніби усе нормально, трохи горло болить.
-То не страшно, попусте, Я вночі курку зарубав, поп’єш гарячого бульону. Вип’єш чаю з лимоном. Одяг я тобі знайду і мамині чоботи є непогані, тільки твої шкода, зовсім подерлися.
-А моя сумка є, чи я її загубила? Я пам’ятаю, як підслизнулася, потім перед очима якісь тіні, в чобітках холодна вода скувала все тіло.
Вона крутнула обома руками, мельком глянула на них,
- Чомусь здавалося кровили руки.
-Подивися на пучки пальців, вони всі потріскані, от і кровили. Чи ти болю не відчуваєш?
-Та так, трохи болять. А ти, як тут опинився?
-Зараз для всіх важкий час, в з’вязку з епідемією на ковід, люди бояться вставляти зуби, протези. Тому приймаю клієнтів лише по запису два рази на тиждень. Нам із Мухтаром тут краще, чим у квартирі, йому веселіше, є де прогулятися. А мені біля пічки погрітися. Он настолі альбом лежить. Згадував нашу школу, клас.
-А я з вашого класу мало кого пам’ятаю. Ви ж на два роки старші, на вечорах поводилися кумирами.
- А ваші дівчата на вечорах, тільки й чекали, щоб хтось запросив на танець.
-Можливо й так, адже усім дівчатам хотілося більше уваги. Але воно все уже в минулому.
-Але ж приємно згадати….
-А де твої всі?
-Син у Києві, має сім’ю, квартиру, в одній із лікарень працює стоматологом, у нього все нормально А Віка…уже п’ять років, як ми не разом. Ми з Мухтаром вільні, як вітри в полі,- посміхаючись продовжив,
-Мабуть нам так написано по долі. Але ж це діло поправне правда.
Її щоки навіть порожевіли, опустивши очі,
-Та, як ти кажеш написано по долі, то вже час покаже.
Минуло два тижні….зимовий день видався сонячним. Електричку іноді погойдувало, пасажирів злегка заколисувало. Хтось їхав мовчки, хтось спілкувався, при зупинці електрички поспішав на вихід.
Зійшовши з електрички, Іван і Олена не ризикували йти прямою дорогою, пішли в обхід, через посадку. Хоч і шлях вдвічі більший, але їм не було куди поспішати. Тримаючи її під руку, ділився своїми планами,
- Ми спочатку підемо до мене розпалимо пічку, переодягнемося, тоді підемо до тебе, з нами й Мухтар прогуляється. Йому важко цілий день нас чекати, хоче волі. Переночуємо, збереш деякі свої речі, повернемося до мене. А в неділлю поїдемо в Харків. Ти, щось маєш проти?
-Та ні, все нормально, тільки я все ж сплю погано, після тієї негоди, ніяк не уговтаюся.
Він ледь всміхаючись, кліпнув очима,
-Іще тиждень – два поп’єш ліки, все буде нормально, на все треба час. А все ж цікаво, якби не той випадок, чи ми б з тобою зустрілися?
Олена повільно підняла очі, хитро позирнула на нього,
-Напевно наші долі, в ту негоду, вирішили зійтися, от і маємо, що маємо.
Але ж воно на краще?
Ледь нахилившись, він поцілував її в щоку,
- Звичайно на краще.! То ж верстаймо той путь, який зазначений нам долею.Ми вдвох здолаємо всі негаразди і негоди!
Вечірнє сонце, останніми променями освітлювало лише кілька маленьких хмаринок, що скупчилися крайнеба, на завтрашній день пророкувало гарну погоду.
2021 р
ID:
1003672
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 21.01.2024 11:13:17
© дата внесення змiн: 21.01.2024 11:51:25
автор: Ніна Незламна
Вкажіть причину вашої скарги
|
