Сайт поезії для дітей, вірші, поздоровлення у віршах :: ptaha: Про діда - ВІРШ

За мотивами народної казки Це сталося не в нас (так люди кажуть). Жив дід собі – сорочка й постоли. Пшеницю сіяв (їсти тре', аякже!), Мав доньок трьох від вірної жони. А дочок мати – клопіт, кожен знає: Стрічки, намисто, скриня хоч якась. Шлюб узяла – і вже її немає В батьківській хаті (зовсім, не на час). Про це і думав дід, як їхав з лісу (рубав там дрова, їсти ж треба всім!). Аж гульк! – із неба ніч, як з печі, злізла, Забувши зорі засвітить за тим. Хоч в око стрель – нічого ж бо не видно. Кінь, спотикнувшись, став кінцем кінець. - Ех, був би місяць! – заридав дід ридма, - Вечеря ж вдома! Доньку під вінець Віддав йому б! Промінчик світла б, з нитку!.. Коли ж з-за хмари вийшов молодик, Довів до хати діда вже завидна, Взяв старшу доньку за жону і зник. Прийшла зима. Насипалося снігу. Мороз тріщить, вставляючи шибки Озерам в лісі – якнайкращу кригу, Аби могли кататись дітлахи. О тій порі дід на базар поїхав (а що з одежі – латані дірки!). Замерз сердега дуже, як на лихо, Набравсь морозу по самі кістки. - Ех, сонця б трохи – пальці відігріти. Додому б миттю… чаю б і млинців… Віддячив би, віддавши доньку спритну За жінку, тільки б пару промінців!... Коли це сонце із-за хмари вийшло, Теплом по жилах діда розлилось… - Іще б найменшу якось одружити, - Подумав дід – і пити чай пішов. А навесні, коли ріка розмерзлась, Подався дід ловити карасів. Вітрило є, але немає весел. Дід у човні. Ні хвилі на ріці. Дід бідолашний мало що не плаче: - Подми-но, вітре, вже обіду час. Ти не подумай, я тобі віддячу: Остання донька залишилась в нас! Вже й карасі на сковорідці пахнуть. І ситий дід. А радості нема. - Десь доньки там, - і сохне він, і чахне. - Піди, провідай, - радила жона. Пішов старий до Місяця у гості На сьоме небо (дай-но, Боже, сил!). Поки дістався, натомивши кості, А зять йому вже лазню натопив. Парує небо, світиться між хмари. - А що воно горить? – питає дід. - Моя рука. Піддати, тату, жару? - Та ні, не треба, синку, все як слід. А потім дід, кордони перетнувши, Гостив у Сонця, їв оладки там. Пекла їх донька, як не брешуть люди, На лисині у Сонця. От дива! А на шляху додому був у Вітра. Та час вертати. За рікою – дім. Дочка на хустку посадила діда, А Вітер ху! – і той собі поплив. Сідав на землю синім птахом вечір. Дід бабі лазню гарно натопив І у віконце аж по самі плечі, Неначе свічку, руку устромив. Стара тим часом просить в нього світла, А дід затявся: - Світиться рука! Вже діжку із водою перелито, Ледь баба залишилася жива. На ранок – гірше! - Бабо, дай оладків! - А піч топити? Чи забув, старий? - Замішуй тісто, - далі дід базікав, - Мені притьмом на лисину налий. І як дружина вже не відмовляла, Затявся дід, стоїть на тім – і все! Три дні йому від тіста відмивала І лисину, і шию, і лице! В неділю вийшли ввечері пройтися На берег річки. - Слухай, - каже дід, - Ми зараз переправимось до лісу. Стели-но хустку швидко на воді. - Та цур тобі! Мене втопити хочеш?! А дід упертий, наче той баран: - Стели, кажу. То буде пліт! І точка! Не хочеш? Попливу тоді я сам! Очуняв дід уже у себе в хаті. Стара в сльозах. Нема на ній лиця. - Побий їх грім! Ну й маємо три зяті! Мого хотілось, мабуть, їм кінця!.. На цім облишмо діда ми та бабу, Нехай собі удвох погомонять. Ми ж будемо тепер метикувать: Коли берешся ти уже за справу, Роби її як слід – не для забави, Щоб потім ні про що не жалкувать. А раптом здасться, що борідка Бога Затиснута тобою в кулак, - Згадай про діда і його хворобу – Хвалитися, що він на все мастак…