Давай синочку, я розкажу тобі казку… (продовж. ) "Дорогою до страти"
Повсюди чулося завзяття,
Усе кипіло, все гуло…
Уже не просто друзі-браття,
А в спільній справі заодно
Об’єднані величним духом,
Згуртовані в святій меті,
Всієї нечесті позбутись,
Трудилися богатирі.
Й не було спокою, й в повітрі
Збиралась начебто гроза,
Щоб в люті праведного гніву,
В ненависті до темряв світу,
Відправити у небуття,
Каргу Моргану з гиді кодлом.
Змести з землі навіки все,
Що у страху тримало довго,
Як старший люд так і дітей,
Й усе довкола. Ціле царство
Не знало радості в біді.
Нема кінця тому, здавалось,
І безпросвітні були дні.
А ночі жахом оповившись,
Полохали лякливий сон
Та крали втіху відпочинку.
Ось так понині і велось,
На цім й закінчиться сьогодні,
Коли палаюча безодня,
Прийме до себе чортівню,
Й залишить у своїх обіймах…
Робота ж йшла вже до кінця,
А у руках усе кипіло,
Останній камінь замку пав,
І для багаття все дозріло,
Коли зібрались всі, у клітей.
Хтось жартував, а хтось мовчав,
Вдивляючись як дружно звідти,
Виводять батогами шваль,
Відьомства й скверни дику зграю,
Закуту міцно в «кандали».
Гримів ланцюг, залізом країв
Вечірній спокій. Раптом крик:
«Я ж наказав звільнити Карлу!
Чого ж він преться до вогню?
Хіба не він поміг Моргану
Здолати, в злу годину ту,
Як мої друзі чародії,
Нам перемогу принесли?»,-
І Цар звелів, нараз взревівши:
«Горбаня швидко привести!
Негайно! Чуєте, негайно!»
Щодуху кинулись в кінець,
Де ледве плентався горбун,
Тюремних справ першоначальник
Та воєвода коротун.
Уже за мить всі троє були,
Сопіли тяжко, губи дули,
Й дивились злякано кудись,
Царю сердитому під ноги.
І він почав: «Ну що ж небоже,
Тебе я, бачить Бог, простив!
Тож йди звідсіль на всі три боки,
Свої гріхи ти відробив.
Іди…», і відпустив кривого.
Мов по команді розійшлись,
Звитяжці роблячи дорогу,
Каліці вбогому до волі.
А він не вірив сам собі,
Не розумів ще свого щастя
Свободу врешті віднайти.
Усе ішов і оглядався,
Та після, як вже зміг, побіг,
Щодуху біг, не спотикався…
Цар ж погляд грізний перевів,
На череду відьомства й бриді,
Що в путах тяжко волоклась,
До місця страти, де підпал
Чекав усіх. Сама Моргана,
Брела поволі й повсякчас,
Свої зіниці піднімала,
Й ненависті не було там,
Лиш тільки спокій злого серця,
А ще приреченість, не страх…
