Балада про вітер
Прив’язався вітерець
До старого дуба.
Хоч і воля, кругом степ
Різнотрав’я всюди.
Сиротою ріс, один
Вітерець – дитина.
Був за батька дуб старий,
Вітерець був сином.
Часто слухав солов’їв,
На гілках качався.
Там ховався від вовків,
Вили сіроманці.
Поміж віття засинав
Вітерець маленький.
Колискові дуб співав,
Шелестів тихенько.
Так жили із сотню літ
Або може й більше.
Вітер виріс і у світ
Рвався полетіти.
- Я б за море полетів,
Поміж хмар, де зорі.
Мудрий дуб благословив,
Відлетів він скоро.
Кружляв по світу вітерець,
На повні груди дихав.
Літав по небу навпростець,
Не знав біди і лиха.
Рідко вітерець у снах
Бачив дуба й поле
Як той листям лоскотав,
Колихав по волі.
А дуб щодня скрипів,
Тремтів щоночі листям.
Синок давно вже полетів.
Не повертався більше.
Із грозою вітер був,
Розбишака добрий,
Подружився і забув
Батькові уроки.
Горе ніс у села, в ліс,
А гроза хвалила.
Кругом лихо, море сліз,
Їх це веселило.
Якось вихром пронеслись
По полям безкраїм,
Все трощили, як могли
І не зупинялись.
Та гроза, як навісна
Всюди стріли слала.
І горіли небеса,
Темна ніч палала.
В полі в дерево одне
Вдарила щосили,
Розчахнулось навпіл те,
Як свіча горіло.
Вітер теж допомагав,
Налетів сердито,
Повалив його, зламав,
Аж коріння видно.
Хоч горів старезний дуб,
Хоч його ламали,
Стогону ніхто не чув,
Якби не старались.
Мовчки дуб той помирав,
Бо пізнав він сина
Плакала його душа
І в огні горіла.
Нагулялися, вперед
Разом полетіли.
Розвиднялося і день
Радісні зустріли.
Бачить вітер: щось не те,
Краєвиди знані.
Стрімголов назад летів
Швидким ураганом.
Ось і поле. Боже мій!
Що ж то я накоїв!
Тату, піднімайсь з землі,
Ну скажи хоч слово!
Та мовчав той дуб, згорів
Вщент, душа згоріла
Від страждання, що у злі
Він побачив сина.
Голий степ, одна трава,
Різнотрав’я буйне.
Чути: вітер завива
Тихо так і журно.
19.06.2013
