(за мотивами народної казки)
Сонце, вітер і мороз
Сперечалися утрьох –
Хто із них найважливіший,
І на світі найсильніший.
Сонце першим так сказало:
«Я роблю добра чимало.
Цілу Землю оббігаю,
Всіх промінням зігріваю.
А без світла та тепла
Не було б ніде життя.
І рослини мене прагнуть,
Паростки до сонця тягнуть.
Але можу все й спалити,
У пісок перетворити.
Тож, тут я - найголовніше.
Серед вас я - найсильніше.»
Сивий мороз обізвався:
« А я що, дарма старався?
Силу теж, нівроку, маю –
Річки льодом покриваю.
Із дощу роблю сніжинки,
Засипаю всі стежинки.
Дітей всяко розважаю,
З гірки на санках катаю…
Та коли ж-бо розізлюсь,
І до когось причеплюсь -
Відморожу ніс та щічки,
Не поможуть й рукавички.
Заблокую скрізь дорогу,
Візьму села у облогу ,
Заморожу все навкруг.
Що на це ти скажеш, друг?»
Вітер їм відповідає:
«Сили, як моя, не має
Більш ніхто в цілому світі.
Про це знають навіть діти.
Можу я допомагати,
Можу й шкоди завдавати.
Залюбки вітряк розкручу,
Кладку зроблю через кручу.
Підніму високі хвилі,
Легко подолаю милі,
В парус яхти ледь подую
Та за обрій помандрую.
На шляху усе здолаю,
Вантажі попіднімаю.
Можу все навкруг й порвати,
Мов солому, розкидати.
Вирву парасольку з рук,
Створю будь-де страшний гук,
Дров у лісі наламаю…
Втішу або налякаю.
Кину гілку у віконце,
Хмарою закрию сонце.
Як буде сильно палити,
Буду я його студити.
А мороз як затріщить,
Я не дмухну у ту мить.
І тоді буде тепліше.
Ще - зі мною веселіше.
Я збиваю із трав роси,
Заплітаю вербам коси,
В очереті шелещу,
У каміні посвищу.
Тому я – найголовніший,
Наймогутніший, найшвидший.
Мусите мені коритись,
І не треба марно злитись.»
Вам я казку розказала
Й думати над нею стала.
Хто ж і справді корисніший,
Найвагоміший, сильніший.
Поміркуй, мій друже, й ти.
Виручи їх із біди.
Суперечку розріши,
Хто правий з них, підкажи.
Все в природі має свою рівновагу. 
