– Чом ти, дощику, плачеш дрібненько?
Торчки з неба звісив тоненькі,
простягнувся від краю й до краю...
– Я не плачу, я землю вмиваю.
Після літа жаркого і спеки
Вже зібрались у вирій лелеки.
І земля наша, наче людина,
Після праці спочити повинна.
Навесні вона вдягнеться в квіти.
Теплі барви дарує їй літо,
Осінь щедрі несе урожаї,
А зима білим снігом вкриває.
Я на землю спускаюся, босий,
І вмиваю її кожну осінь,
Щоб зимовий, білесенький, килим
Не бруднився, залишився білим.
2000
