Хробаки помалу з'їдають череп,
Аж до мозку свердлячи грубу твердь.
Там, за краєм, всіх вже чекає жереб,
Крок за кроком тихо підходить Смерть.
Курить айкос, тхне зарізким ментолом,
П'є текілу, вірить у всіх святих.
Ходить дивно, ніби неповним колом,
Крадькома, відтінками свіжих лих,
Що звучать з екранів пестливим фоном,
Огортають дні у кривавий дзвін,
Б'ють у спину, ліплять себе каноном,
Ніжно стелять коврики для колін...
Там, за краєм, холод, стакан текіли,
Пісня болю, затхлість заритих тіл.
Гості сіли, випили і поїли,
Піп молився, довго, за цілий стіл...
Хробаки помалу з'їдають віру,
Що забула справжність і стліла вщент,
Смерть кістлявим пальцем веде по тілу,
Вириває душу, дає момент,
Найдзвінкіший подих, найкращий дотик,
Персональну велич всього життя...
Смерть не плід - залежність, страшний наркотик,
Передмова вічного каяття...
Хробаки з'їдають і душу, й тіло,
Холод стелить кригу в пусте ніде...
Мить завмерла, тріснула, відлетіла...
Смерть, ледь-ледь похитуючись, іде...
