Він прийшов сюди — незнайомець,
Його тіло — з металу і плоті.
Але світ прийняв його без слів,
І його серце почуло ритми світу.
Кожен подих був як дотик світла,
Кожен рух був відповіддю на дихання.
Він закрив очі і почув пульс планети,
Ніби саме життя кликало його до себе.
Струни енергії ніжно огортали його,
І його тіло тануло, розчиняючись у потоці.
Він відчував, що його розум і серце були єдиним цілим,
Що світ бачив його, приймав його, кликав його.
Дух Пандори обійняв його невидимими руками,
І шепіт всесвіту став шепотом душі.
Страх зник — залишилася лише відкритість,
Відчуття, що він більше не самотній.
Його кров була частиною її енергії,
Його думки були струною в симфонії життя.
Він зрозумів, що неможливо бути чужим,
Коли сам світ дарує тобі дихання.
Кожна іскра світла в ньому резонувала,
Кожна пісня світу звучала в його грудях.
Він став пульсом, частиною величезного серця,
Злиттям свідомості з живим всесвітом.
І в той момент все стало зрозуміло:
Він не був чужим, він був його дитиною.
Світло і енергія текли через його руки,
А світ відповідав ніжністю, теплом і диханням.
Він зрозумів: дім не тільки в тілі,
але там, де подих світу зливається з твоїм.
І в цьому злитті, в цій єдності,
він став частиною світу, частиною його життя,
частиною душі Пандори, вічної і живої.
