Був король, що із болота
Йшов в палацові ворота
І не витер своїх ніг,
Хоч зробити це він міг.
Все робила служба строга,
Щоб почистити підлогу,
Та король приносив бруд
З лук, із поля, звідусюд.
Бідкались придворні пані,
Що палац в такому стані,
Бо ніхто не мав вже сил
Витирати бруд і пил.
Хоч підлога там зі злота,
Та на ній стоїть болото,
Всюди нечисть і земля…
Хто ж зупинить короля?
Стали дами міркувати,
Як же королю сказати:
«Наш королю, так і так»…
Та на те відваги брак.
А за ними і вельможі:
«Королю сказать хто зможе?»
Бо боявся кожний з них
Короля погроз жорстких.
Блазня мав король в палатах.
Раз мав настрій бридкуватий,
Тож гінцю він повелів,
Щоб той блазня вмить привів.
І король звернувсь до нього:
«Я сердитий до знемоги, –
Щоб спочила голова,
Хочу чуть твої слова!»
Подивився блазень хитро:
«Хай король перш ноги витре,
Бо не можу я той бруд
Залишити без огуд».
Тут король підносить палець:
«Ну а що тут за зухвалець!»
Та розслабив вмить лице:
«Знаєш, блазню, правда це!
Все оте, що на дорозі,
Залишаю на підлозі –
Пил, і бруд, і нечисть з ним.
Треба покінчити з цим!
Гей, служниці! У палати
Швидкома приносьте шмати!
Ну а хто не витре ніг,
Не пускати й на поріг!
Витирати треба ноги,
Бо забруднюють підлогу,
Пил підноситься до хмар, –
Треба бити нечупар!»
І король відтоді строго
Піклувався про підлогу,
І, як на поріг ступав,
Кожний чобіт витирав.
Хоч ця байка вигад має,
Та вона всіх спонукає,
Це підтвердити всяк міг,
До стирання бруду з ніг.
