Сайт поезії для дітей, вірші, поздоровлення у віршах :: Володимир Петков: Дурнi люди. Вепська казка - ВІРШ

Дурні люди (вепська казка) I У старого зі старою не було землі, Тож вони і посадили ріпу на даху. Ріпа виросла завбільшки з отакий кулак, І старий говорить бабі: — Треба вже збирать, Бо велика ріпа може хату роздавити І не зможемо, старенька, як раніше жити. І приставила старуха до стіни драбину, І полізла по драбині — вилізла на дах. На даху стара збирала ріпу десь годину, І в кульок вона зібрала добрий урожай. Почала з мішком на спині старенька спускатись, Та судилось у драбині сходинці зламатись. І звалилася старуха з драбини невдало, На залізні зуби бо́рони гострі упала. Підбіг старий, наляканий, негайно до старої, Та вже запізно — мертвою була в калюжі крові. І залишок страшного дня проплакав і всю ніч Над мертвим тілом згорблений і знищений старий. Але робити нічого — ховати певна річ Під церквою на цвинтарі потрібно на горі. Поклав її в підкліть, запряг коня й на возі, лісом Поїхав плакальниць шукати і зустрів лисицю. — Куди ти, дядьку, їдеш? — та питає у старого. — Я їду плакальниць шукати. — Так візьми мене. — А ти оплакувати вмієш? — Ще б пак, я добре вмію, Дивись, старий, як вию я: уу-уу-уу! — Ну, добре, то сідай, руда, До мене ти на воза, — І їдуть далі вже вони Удвох на возі лісом. Проїхали ще трохи, та й Назустріч їм виходить Музика добрий лісовий — Голодний сірий вовк. — Куди ти, дядьку, їдеш? — він питає у старого. — Я їду плакальниць шукати. — Так візьми мене. — А ти оплакувати вмієш? — Вмію! Добре вмію! Дивись, старий, як вию я: Уоу-оу-оо! — Ну добре, сірий розбишака, Полізай до воза, — І пойхали утрьох вже Далі диваки. Їдуть-їдуть, їдуть-їдуть, раптом їм назустріч Вилізає із берлоги Заспаний ведмідь: — Хто це їде серед лісу? Серед мого лісу. — Їдем плакальниць шукати, — Відповів старий. — І мене візьміть, я вмію, Дуже добре вмію Плакати на цвинтарі, — Заблагав ведмідь. — Добре, клишоногий, добре, Полізай на воза, Вже достатньо вас у мене — Їдемо додому! Незабаром аж до хати На своєму возі Дивних плакальниць із лісу Той старий привіз. — Тіло де, старий? — питають Звірі у старого. — У підвалі, — той відкрив їм Двері у підвал. Зникли в темряві підвалу Швидко, наче тіні, Плакальниці. Дід за ними Двері зачинив. Як пройшла вже десь хвилина Дід питає через двері: — Вже оплакали покійну? — Так, оплакали ми вже Руки й ноги — не хвилюйся, Вже недовго залишилось! Дід погодився чекати І питає трохи згодом: — Вже оплакали покійну? — Так, оплакали цілком, Відкривай, старий, нам двері, Ми закінчили, — відкрив він — Плакальниці із підвалу Вискочили і побігли В різні сторони до лісу — Зникли в хащі лісовій. Дивиться старий — немає У підвалі вже старої, Він спустився, подивився, Зазирнув у всі кутки — Ні. У темряві підвалу Не лишилося нічого — З'їли мертву хижі звірі І до себе в ліс втекли. II Довго потім сумував і плакав Дід без баби — став байдужим дім, Взяв старий кота в мішку, сокиру Якось вранці та кудись пішов. Йшов по лісу він, як раптом бачить, Незнайома перед ним хатинка. Увійшов старий до тої хати І побачив дивні там діла, Що мужик з печі стрибає в штані, А дружина ті штани тримає, Тож старий спитав у чоловіка — Стрибуна здивовано спитав: — Скільки грошей ти даси за те що Я навчу тебе штани вдягати? — Сто рублів, — здивований господар Дивної хатинки відповів. І старий навчив його, як треба Одягати ті штани самому, А не звати кожен раз дружину І стрибати у штани з печі. Сто рублів йому дали і далі Він пішов блукати темним лісом Незабаром вийшов до хатинки Що стоїть без вікон, а мужик Бігає туди-сюди з відерком, Забігає в хату, потім хутко З тим відерком з хати вибігає, І старий спитав у дивака: — Гей, навіщо бігаєш з відерком? — Так я з хати темряву виношу, З двору світло навпаки приношу, — Відповів старому той мужик. — Скільки грошей ти даси за те що Світло я зроблю у тебе в хаті? — Двісті дам рублів. — Я згоден, Буде в хаті світло, зачекай. Взяв з мішка старий свою сокиру, Став стіну рубати і невдовзі Прорубав сокирою вікно він У стіні, взяв гроші і пішов. Довго чи недовго ще у лісі Десь блукав, аж поки не надибав Знов на незнайому хату — втретє — Діло вже до вечора було. І старий у хату попросився У господаря заночувати, Той зрадів, а сам собі подумав: «Хай старим поласують вночі Зголодніли, мабуть, домочадці... Їжа та — сама до них і суне, Тож нехай лягає у кімнаті У моїй кімнаті для гостей.» Увійшов спокійно до кімнати Ліг старий на лавку почивати, Свій мішок під голову поклавши, А кота в кімнату відпустив. Серед ночі пролунав десь шерех, І старий прокинувся від нього, Бачить, як виходять із підлоги Велетенські і страшні щури. Ті щури хотіли поживитись, Хутко нишпорили по кімнаті, Почали підходити до лавки, Але кіт усіх передушив. Як господар вранці дивувався! — Як ти вбив таку велику купу? — Відповів старий: — Та є у мене Той звірок, що душить пацюків. Хочеш? Я тобі його залишу, Якщо ти даси за нього грошей. — Скілько хочеш ти за того звіра? — Небагато, триста дай рублів. І за того за кота господар Відвалив таки кругленьку суму, Залишив старий кота у нього І пішов вертатися домів. Підійшов до рідних місць і бачить: Вже давно немає його хати, А натомість височить будинок, Наче скеля — дім багатія. І рукою багатій махає Щось незадоволено до діда, Йди, мовляв, назад, старий, скоріше, Повертайся, звідки ти прийшов! І пішов назад старий до лісу. Що робити? Зникнути назавжди? Сів старий на камінь і заплакав І на тому місці цілий рік Плакав сивий, плакав бідолашний, Без надій так довго, що велике Він Онезьке озеро наплакав Тих горючих і болючих сліз. Розповіла А.А. Харитонова в 1938 році. Записав В.І. Кононов. Переклали російською Н.Ф. Онегина и М.І. Зайцева і видали вепською і російською у 1996 році у книзі «Вепсские народные сказки» Перевидана у літературній обробці Євгена Лукіна у збірнику «Сказки народов России» Переклад і літературна обробка 14-17. 02. 2015 © Copyright: Владимир Петков, 2015