Тепленьким був той літній ранок,
Світило сонечко згори,
Чистеньке небо, все без хмарок,
Сіренький виліз із нори.
Навколо глянув, все спокійно
Повітря свіже проковтнув
Побіг у поле, швидше вітру
Лиш слід в травичці промайнув.
Пройшло не більше пів хвилинки,
Як зайчик наш у ліс забрів,
Шукав він ягоди малинки,
Бо дуже їсточки хотів.
Знайшов кущі, та засмутився
Лиш листячко на них узрів,
Але на тому не спинився,
Нічого ж так давно не їв.
Забрався вглиб, у темні хащі
Хоч боягузом трохи був,
Та все ж, далеко не ледащо,
Та серця стукіт свого чув .
Куценький носиком шукав,
Травичку, ягоди смачні
На інших він не полював,
Бо ж зайці, то не хижаки.
Втомився пострибайчик враз,
Колючки, горбики, ямки.
І голод трішечки погас,
Але про нього є думки.
Пізніш галявину знайшов
І думав: «Тут вже пощастить»
Не да́рма шлях весь поборов,
Чекав він цю жада́ну мить.
Поглянув. Дійсно, їжа є.
Грибочків, і ягі́д багато,
«Я віднайшов, усе моє.
Зберу, і буду повертати».
Та тут з-за дуба, грубий бас
«Ти що ,косий, забув в цім лісі?
На всіх я наганяю страх
А хто не слухає – калічу!»
В малого вушка затрусились,
Чкурнув скоріш, як тільки міг
Він же не знав, що той ведмедик,
Не злий, а просто жартівник.
Так швидко мчав, гілки тріщали,
Подумав: «Все! Мені не жить».
Лиш сльози на очах блищали,
Допоки не узрів блакить.
