Жив колись у наших краях старий князь. За вiк тридцять трьох доньок нажив, i лише на старостi лiт народився у нього син. Радіє князь синовi бiльше, як тридцяти трьом донькам. На те є причина – княжому сину князем бути! Та не радiє братова. I на те є причина, бо не дiстанеться трон її чоловiковi й не буде вона княгинею великою... Усi князя вiтають, а братова проклинає:
– Не княжити б йому, а вовком сiрим лiсовими нетрями блукати!
I мовила те в лиху годину.
Вирiс княжич. Якось з дружиною на полювання вибрався. Там за туром погнався. Під час погонi з коня упав, i в ту ж мить сiрим вовком став. Побоявся в такій подобі на очi дружинникам показатися. I подався у нетрi лiсовi, подалi вiд очей людських.
Після довгих блукань забрів у гори. Там і жити став. Вовк, звiсно, є вовком, то й життя веде вовче. Полював якось лисицю, а та, втiкаючи, привела його до печери. А в ній золота-срiбла видимо-невидимо. Через якийсь час надибав іншу печеру, у якій рiзної зброї видимо-невидимо. Та не до золота-срiбла, не до зброї княжичу. Але стежки до печер запам’ятав. А ще вислiдив схованку розбiйникiв. З перестороги утiк з тих мiсць, бо знав, що розбiйники людей убивають, а вовка, i поготiв, не пожалiють!
Брiв якось княжич-вовк лiсом i набрiв на хижу. Хотів її обминути, але в той час з хижi дiвчина вийшла: коса як пшеничне перевесло, стан смерековий, очi яфеновi, а обличчя, хоч води напийся. Задивився княжич-вовк на красну дiвчину, що й про свою вовчу подобу забув. І дiвчина помітила вовка. Але не налякалася, бо від народження у лiсi жила i добре знала повадки звiрiв.
– Iди, сiроманцю, своєю дорогою. Де люди живуть, тобi нiчого робити, – мовила дiвчина.
Княжичу вiд тих слiв очi сльозами скропилися. Побачила те дiвчина i без страху до вовка пiдiйшла та нiжно погладила його. А княжич-вовк ще гiркiше заплакав.
Не прогнала дiвчина вовка вiд свого дому, а мiцно подружила з ним. Вовк i днює, i ночує бiля хижi, та куди дiвчина, туди й вiн. Бачить те батько, але не сердиться. А якось й мовить:
– Чи не чоловiк се заворожений?
Смiється дочка:
– Минулися часи чарiвникiв, тату. Вовк вовком, та тiльки на людей зла не має. Побачив би ти, як вiн звiра гонить.
– Пусте говориш. Сходи краще до Великого Каменя та живої води принеси, а то я щось нездужав.
Послухалася дiвчина батька, взяла збан i за третю гору до Великого Каменя помандрувала. З-пiд того каменя жива вода тече. Хоча й мертвих вона не воскрешає, та хворих вилiковує. I вовк за дiвчиною подався. До Великого Каменя далека дорога, то ж у лiсi заночували, i лише в обiдню пору наступного дня прийшли до джерела.
Набрала дiвчина живої води у збан, сама напилася i спочити присiла. Вовк теж до джерела подався та став живу воду хлебтати. I враз знепритомнiв. Дивиться дiвчина і очам не вірить, бо бачить перед собою уже не вовка, а ладного леґінь. Умила дiвчина юнака водою, i той до тями прийшов.
Розповiв княжич про себе та дiвчинi в своєму коханнi освiдчився. Дiвчина до юнака горнеться та раду йому мовить:
– З тих пiр, як ти лiсовими нетрями сiрим вовком бродив, чимало часу промайнуло. Твiй батько зiстарiвся, а може, й помер. Не вiддасть стрийко по доброму княжого престолу...
Тут згадав княжич про лiсових розбiйникiв. Дiвчину додому провiв, а сам у дорогу подався. Вiднайшов розбiйникiв, став перед ватагом їхнiм i мову з ним держить, просить пiд його руку стати i, як буде на те Воля Божа, княжий престол вiдвоювати.
– Зброї у нас обмаль, i та затуплена, – мовить ватаг.
Пiшов княжич нi з чим вiд розбiйникiв. Та йдучи лiсом згадав про печеру, де всiлякої зброї видимо-невидимо. Вiднайшов її i принiс ватагові тисячу мечiв i стiльки ж щитiв та списiв.
– З такою зброєю в бiй хоч зараз iти можна, – мовить ватаг.
Пiсля цих слiв розбiйникiв на раду зiбрав. Княжич i просить їх пiд його руку стати i, як буде на те Воля Божа, княжий престол вiдвоювати.
– Згода, – кричать розбiйники. – Але наперiд, княжиче, по мiрi золота-срiбла на кожну голову дай.
Пiшов княжич нi з чим вiд розбiйникiв. Йде лiсом i журиться. Та згадав про печеру, де золота-срiбла видимо-невидимо. Вiднайшов її i принiс розбiйникам тисячу мiр золота i стiльки ж срiбла – по мiрi кожному.
– За такого князя ми у вогонь i воду підемо! – загукали розбiйники.
Захопив княжич з собою ще декiлька мiшкiв золота й срiбла i на чолi тисячної дружини у рiднi краї подався. Коли розбійників з гiр вивів, тисячу коней купив i стiльки ж упряжi. Посадив своїх воїв верхи на коней i з ними в княж-град поспiшив.
По дорозi княжич довiдався, що батько його давно помер, а княжий престол обiйняв стрий та свого найстаршого сина спадкоємцем проголосив. Довiдавсь і стрий, що його племiнник повертається, вирядив супроти нього свого сина з добiрною дружиною, і наказав, щоб той братовi голову зрубав, а тiло у вогнi спалив. На пiдступах до княж-граду зав’язався бiй жорстокий. Та розбiйникам то одна потiха, бо не в таких перепалках бували i зi зброєю куди гiршою. Спершу натиск супротивника витримали, а опiсля розiгнали дружинникiв у поля й лiси.
Довiдалися горожани, що у княж-град син покiйного князя повертається, прогнали князя-самозванця, а спадкоємного князя з хлiбом-сiллю зустрiли.
Князь, звісно, сватiв у гори послав. А невдовзi й весiлля зiграли.
Довго той князь правдою княжив, а княгиня красна йому дiтей родила. I народила тридцять трьох синiв i одну доньку для нової казки.
