Де зеленi гори Карпати, серед привiлля квiтучих полонин жив добрий легiнь Iванко. Всього багатства у нього, що сорочка-вишиванка та торба-тайстра. Покохав Iванко багацьку доньку Ксеню – дiвчину, як ружа пишну, зi станом смерековим, з очима яфеновими. I Ксеня усiм серцем до Iванка лине. Та одна бiда – Ксенинi батьки про Йванка слухати не хочуть, все багацького зятя видивляють. I надумали Iванко й Ксеня втiкати з гiр високих у долини галицькi та супроти волi батькiв повiнчатися.
Як надумали, так i зробили. Три днi й три ночi йшли до могутньої рiки Днiстер. На Дністрі облюбували зелений острiв, на ньому й поселилися. Живуть у злиднях – та горя не вiдають. Iванко рибалить, а Ксеня рушники вишиває та бiля збудованої ними хатини порається. Може, й до нинi так було б. Та немає добра без зла, як немає зла без добра.
Сидить якось Ксеня на березi Днiстер-рiки та Iванка видивляє. Аж тут русалки на берег вийшли. I нумо хороводiв водити. Та так ладно, так мило, що Ксенi не втерпiлось – i собi в хоровод пустилася. Танцює та витанцьовує, що й у головi запаморочилося. I не помiтила, як у водi опинилася. А русалки усе нашiптують про її красу прадивну, про пишне царство пiдводне.
– Ти будеш у нас царiвною...
– Царiвною...
– Царiвною...
– Царiвною...
Зомлiла Ксеня вiд тих слiв та хороводiв, у воду упала – тiльки круги розiйшлися.
Повернувся Iванко додому, а Ксенi немає. Зажурився легiнь, i рибалку полишив, i не їсть, i не п’є, все на березi Днiстер-рiки сидить та круговертi споглядає. I випливає якось опiвночi Ксеня-русалка, до Iванка промовляє:
– Не плач, Iванку, не печалься... Тепер я Русалка Днiстрова, царiвна водяна. Я не твоя вже... Я не твоя...
Ще бiльше засумував Iванко, став Нептуна просити повернути йому Ксеню-дружину. Почув його слова цар морiв i рiк, виплив над води Днiстровi й мовив:
– Дорога у моє царство усiм вiдкрита. Iди до мене – i ти завжди будеш поруч з Ксенею-русалкою, водяною царiвною найпрекраснiшою.
Пiдвiвся Iванко i пiшов назустрiч Нептуну. Та тут Ксеня-русалка випливла i стала благати Iванка:
– Вернися, коханий! Тут сонця нiколи немає, немає нiколи тут дня. Один лише мiсяць та зорi опiвнiчнi свiтять, i то на якусь тiльки мить. Iз першими пiвнями все пропадає. Вернися! Благаю, вернися!
I заспiвали першi пiвнi, все зщезло, кануло у воду. Один Iванко залишився стояти край води.
...Не покидає Iванко зеленого острова. I днює, й ночує на березi Днiстер-рiки. Задрiмав якось опiвночi, а коли прокинувся – побачив бiля своїх нiг розсипи перлiв. Наступної ночi на тому ж мiсцi вiн знайшов розсипи золота й срiбла.
Промайнув час. I збудував Iванко на зеленому островi терем тисовий з палатами пишними. Куди не глянь, все в золотi, срiблi та в перлах. Але не тiшиться багатствами Iванко. Щоночi на березi Днiстра-рiки просиджує та все вичiкує, коли Ксеня-русалка хоч на хвилечку з’явиться та мовить словечко до нього.
...Прибився якось до зеленого острова старець – милостинi просить. Почастував його Іванко, обдарував i став з ним балачку вести. Слово за словом, й повiдав старець, що на чародiйствах знається, утоплениць воскрешає. Зрадiв Iванко, став своє горе переказувати, старця благати бiдi зарадити.
– Я поверну тобi Ксеню, – мовить старець, – але натомiсть усi твої багатства заберу.
– Забирай усе до останньої нитки. Лише мою Ксеню поверни. Благаю!
– Нехай буде так!
Усмiхнувся старець i сплеснув руками.
I звiялася буря в цих краях невідана, налетiли грозовi хмари, вдарили громи-блискавицi. А коли все затихло, у терем Ксеня увiйшла. Очам своїм не вiрить Iванко. Носить на руках її, цiлує, обнiмає.
– Невже я так довго спала? – запитує Ксеня. – Звiдки тут терем з’явився? Звiдки золота так багато? Звiдки перли краси небаченої?
– Ось хто володар цих багатств, – вiдказує Iванко.
I показує рукою на обiдраного, в непраній одежі й не вмиваного старця.
– Нехай усе вам залишається, – мовив той i став у дорогу вибиратися.
– Куди ж ти, чоловiче добрий, пiдеш посеред ночi? Залишайся з нами жити, за батька нам будеш, нi в чому нужди знати не будеш, – просить його Iванко.
Старець на ту мову лише усмiхнувся i вийшов з терему.
Вибiгли Iванко й Ксеня на берег Днiстер-рiки, а старець вже водою бреде.
– Почекай, чоловiче добрий. Хоч ймення своє назви, щоб знати за кого молитися маю, – знову став благати Iванко.
На ту мову незнайомець оглянувся. Але то був уже не бiдний, в непраній одежі й не вмиваний старець, а грiзний i всемогутнiй цар морiв i рiк Нептун. Тут першi пiвнi заспiвали, зщез Нептун, i казцi настав кiнець.
