Не стан душі, не сторінки́ роману,
Не відчай, що ховається в рядках,
Не запах кави, що заковує в кайда́ни,
Не спів, що лине звідкілясь по поверха́х.
Це все не ти — це те, що пробудилось,
Коли тікать уже нема куди.
Це те, що в гарних снах би не наснилось,
Твій тихий біль, твій страх, твої сліди.
Коли навколо все руйнується й летить
У прірву, де вже все не відбудуєш,
Коли душа твоя волає і дзвенить,
А ти — лиш шепіт у відлунні чуєш.
Цього не знаєш ти — але є тихі знаки:
Це спів в сльоза́х, самотність, ті романи,
І біль, що ти волієш не пускати,
А розчиняєш його в філіжанці кави.
То кожен крок — неначе вже не твій,
І кожен погляд, що будує шлях.
Та хтось волає всередині: «Стій!
Бо не плануй своє життя ти абияк.
Тобі потрібно приземлитись, стати,
Почуть себе хоча б один лиш раз.
Повір, в тобі є сили все здолати —
Лиш не тримай на серці цих образ…
