Ми дружимо з природою щодня,
Піклуємось про птахів, про тварин.
Вони віддячують любов"ю нам сповна.
ТО піснею, то щебетом дзвінким.
Вони такі прекрасні, добрі і веселі,
Милують око одягом своїм.
В"ють гнізда біля нашої оселі.
Піклуються про своїх діток чарівних.
Ось є така пташина пречудова,
В селі без неї не буває дім.
І треба, щоб вона обов"язково
Звила гніздо під стріхою у нім.
Ви правильно її всі відгадали-
Це ластівка, це щастя всіи родині.
Ніколи діти гнізд не розоряли,
Бо вірили, що буде гріх людині.
Якщо яєчка ластів"ячі драти,
То все веснянками усіється обличчя.
Яких не кожен їх захоче мати
И почне вмиватися і чепуриться.
Але, щоб вивести з обличчя ластовиння,
То, коли вперше ластівку побачиш,
Вмитися треба молоком із рання
І втертись рушником, в якому паску святиш.
Не можна ластівку із дому виганяти,
Бо тоді лиха неодмінно слід чекати.
Бо ластівка- це щастя повен двір.
У дружбу і коханні живуть в нім.
Колись у сиву давнину жив страшнии зміи,
Живився він кров"ю тварин.
І от послав він комара у біи,
Щоб тои покуштував ту кров один.
А потім змієві про все це доповів,
У кого кров наикраща в світі.
Язик у комара на тои час довгии був.
Що наисолодша кров в коня, сказав в своєму звіті.
Зміи не поварив, знов послав шукати.
Комар пізнав, що це людини кров
Розмову ту він не встига скінчати,
Як ластівка язик иому укоротила знов.
Комар пищати став ізгаряча.
Зміи схватив ластівку за хвіст і розлютився.
А вона вирвалась, залишивши середину хвоста.
І такии хвіст, як нині в неї залишився.
У Чехії и Німеччині"пташкою Божою" там називають.
І якщо ластівка влітає у вікно-
Це знак добра - її оберігають.
Піклуються про неї вже давно.
Ластівка домівки хазяїв оберігає
Від грому,блискавки, пожеж.
Наче молитвою, щебетом Бога прославляє.
Закоханим сприяє у коханні теж.
Ця божа пташка створена з землі.
Благословив її Господь за те,
Що крала цвяхи, і великі, і малі.
Коли Христа та и розпинали за святе.
Про ластівок кохання, складалися легенди.
По світу їх розносили вітри.
У кожну хату,де була у них потреба,
Злітались парою прекрані ластівки.
Одна з легенд до нас приишла з вітрами,
Про їх кохання, нерозлучність пар.
Тепер вона живе у серці з нами,
Показуючи приклад у коханні нам.
Жили на Росі у самісінькому гирлі,
Молодят двоє - Мил і Лепа.
На їх весілля всі Боги злетіли.
Із синьоокого замріяного неба.
Їх називали нерозлииводою,
Міткі в стрільбі із лука вдвох були .
Палали очі невимовною любов"ю.
Одне до одного це щастя берегли.
Мали серця і добрі, і ласкаві.
Здобуток віддавали все немічним, старим.
Боги для них оселю збудували,
Де зараз є Хрещатик- все було молодим.
Сам Громотворець попросив у МИла,
Щоб в Перуновіи пущі вбити вепра..
Якии багато наробив там шкоди,
Повивертав коріння аж до неба.
Один ходив у Перунову пущу,
Бо заборона для жінок була.
І ось він сам заишов у саму гущу.
Нічого бідна Лепа зробити не змогла.
Хоч назирці гаине з своїм коханням.
Передчуття біди тривожать її душу:
"Ніколи сам він не ходив на полювання,
Я разом з ним тут полювати мушу".
Так думала вона , сховавшись за кущі.
Тим часом Мил уже вепра поранив.
І вепр розлючении- вогонь із пащі.
Оскаженілии він на Мила сунув.
Завмерла Лепа. Скрикнула вона.
Тут Мил відскочив у бік вчасно.
Сікач гострющі ікла в дуба засадив.
А Мил відтяв головоньку завчасно.
Кров бризнула на груди Мила,
А Лепа плакала і міцно обнімала.
"Ои, пташечка моя, моя ж ти мила"
Кохана в очі любо заглядала.
Розсердився Перун_порушили закон.
Тепер летіть ви ластівками в небо.
Любіть людеи, будьте завжди разом.
Добро несіть у світ, як треба.
Так і залишилася плямочка червона
На грудях ластівок- помітка від Богів.
Нагадують всім людям, щоб родина жодна,
Ніколи не втрачала ні дочок, ні синів.
.
