Він приходить...
Тиша дихає у дверях — наче вітер,
що приносить старі листи без адреси.
У наче схожому місті.
На схожій вулиці.
Схожі ми.
Я забула, як чекати,
але тіло пам’ятає кроки.
Він відчиняє двері —
і знову йде.
А я лишаюсь із відлунням:
дві чашки — одна наполовину повна самоти,
інша — порожнечі.
Мозок вкотре малює фінал,
але плівка обривається
на тій самій німій сцені:
попереду порожній кадр.
