Сайт поезії для дітей, вірші, поздоровлення у віршах :: Меланія Дереза: Задача - ВІРШ

Чи важко бути відмінницею? А надто в країні, де готовність до подвигу передбачена апріорі, у школі, де портрет маленького Леніна висить у кожному приміщенні, у класі, де навчаються сорок дві допитливих душі, а вчителька – ох, як давно це було! – заслужений педагог ще тоді радянської школи і вимоги у неї ог -го! Натрапляю іноді на давні шкільні фото і ледь впізнаю себе - хто оця сувора дівчинка в третьому ряді, з міцно стиснутими губами і сповзаючими колготками на тоненьких колінах? Окрім тебе в класі ще троє відмінників – товстун і боягуз Олежик Савчинський або «Сава», тихоня Ангеліна Сорокіна – позивний «Сорока» - і базікало Антон Крицун, «Крик» Саме вас ставлять у приклад батьки своїм не таким успішним діточкам після батьківських зборів. Саме вас викликають до дошки, коли до класу посеред уроків приходить « комісія» - якісь поважні пузаті дядьки і страшнючі нафарбовані тітки. Саме ваші прізвища озвучують на лінійках, коли «покладають великі надії» на розбудову якогось там безкінечно далекого світлого майбутнього якоїсь міфічної «країни рад» «Країна Ра» - подумки перекручуєш ти і уява малює будівництво рабами Єгипетських пірамід надцять віків тому. Саме за право сісти коло когось із вас на контрольній роботі зчиняються сварки і бійки – списувати то миле діло, звісно. А одного дня на домашнє завдання з математики вам задають задачу. Задача хижо ворушиться на сторінці підручника – таке собі збіговисько отруйних мурашок. Розв’язати її тобі не вдається вперше. Це страшно. Ти знову і знову вчитуєшся в умову, списуєш рядкими безпомічних цифр аркуші чорновиків. І знову читаєш. Знову рахуєш. Варіантів розв’язку немає. Стоїш коло вікна і спостерігаєш, як кружляють перші сніжинки, як світ з сірого перетворюється на сліпучо-білий, день поволеньки сповзає у вечір і невблаганно насувається завташній перший урок з математики. Потім бачиш крихітну темну фігурку, яка забігає до твого під’їзду, а за кілька хвилин дзвенить вхідний дзвінок. На порозі стоїть захеканий Сава, обличчя його бліде, а голос незвично тоненький. - Задачу вирішила? – випалює він одразу . - Ні, а ти? - Ні… Я вже Крику телефонував, і в Сороки був – нічого. - Так а батьки твої на можуть допомогти? - Та вони принципово мені не допомагають – трудись, кажуть, сам. Потім спостерігаю, як він понуро бреде через снігопад вечірньою вулицею додому. А сірий день поволеньки перетворюється на вечір, за яким прийде завтра. Завтра без вирішення задачі. Тому до опівночі моя родина у повному складі довго сидить за кухонним столом, терзаючи мій підручник з математики і дискутуючи. Нарешті старший брат каже: - Мам, та нехай завтра не йде до школи – та й усе! Якась остання надія боязко стріпує крильцями у мені, але погляд мій зашпортується за книгу «Дєті-гєрої», що біліє в книжковій шафі, і я приречено складаю портфеля. На завтра. А потім наступє завтра. І дзвінок на урок з математики верещить так, наче сповіщає про наближення кінця світу. Вчителька математики – Валентина Семенівна – чорноброва і огрядна, заходить у незвично принишклий клас. -Ну що ж, перевіримо домашнє завдання – говорить вона голосом самої Смерті – задача там була вам задана непроста, емммм, так, непроста… Оглядає клас поверх голів, потім відкриває журнал і … В цей момент усі боги світу слухають сорок дві молитви, де ключовими сорвами тремтять « не я!» В оглушливій тиші звучить моє прізвище. Я почуваюсь приреченою на страту. Мені треба пройти коло десяти кроків – від своєї останньої парти до дошки. Неначе у сповільнених кадрах бачу себе, яка рухається в бік дошки, співчутливі і не дуже обличчя однокласників, чую стук власного серця. В моїй голові роєм кружляють цифри та букви, що складаються в умову задач і і знову розсипаються, немов пісок. На рівні третьої парти в голові моїй стається вибух і… Цифри стають стрункими рядами. Коли рука моя починає впевнено писати на дошці, голова моя холодна і ясна. - Блискуче рішення! – чую голос Семенівни, і він лунає наче з глибокої бочки – сідай, п’ять! А потім клас оголошує мені бойкот – всі впевнені, що я вирішила задачу давно, просто не захотіла ділитися рішенням. І сьогодні, коли вже мої учні не надто переймаються будь-якими завданнями – адже завжди можна запитати у ChatGPT – думаю, як ми вижили тоді – смішні і безстрашні діти-герої-школярі далекої примарної країни Ра?