Приречене літо пронеслось
гарячим потягом
В розпатлані пасма дощів ,
сірих хмар і спогадів..
І листя вже впало у землю
сухим непотрібом
У ляльки ж старої –
лиш подив завмер у погляді..
Вона – на поламана,
тільки украй пошкоджена
Насмішником-Часом -
живе десь посеред мотлоху
Старого горища.. Життя це –
без сліз, лиш посмішка
Застигла в очах
поміж синьо - тьмяними колами
Було напророчено рясно,
давно наврочено -
Шукати під дахом їй
серед лахміть коштовності
Отож і блукає там
привидом –поторочею,
В подертих книжках
вичитовує давню молодість..
Не бачиться дзеркалом –
нишкне до шибки лялечка -
І чує там миле минуле
в піснях із римами
Й лепече старому коту
про свою печалечку –
Про воду, пролиту крізь мушлі долонь,
не втриману
Шепоче, як в сонячній балії
плескалась з м'ячиком
і як веселилась з дівчам
м'якорудокосеньким..
А кіт лиш муркоче і дивиться тихо -
Бачить бо –
Останнї печаль ці і радість посеред осені..
.
