Плач не плач, Пенелопо, та я попливу попливу.
Я загибель Троади бачу мов наяву.
Я не хочу паплюжити власне ім’я
Хай мене бережуть наші дім і сім’я.
Я їх всіх, Пенелопо, вкотре переживу!
Нас списали з рахунків. Поставили хрест.
Та я вижив, кохана. На зло їм воскрес.
Але жодна газете не пише про це.
Божевільний, як вітер сміюсь їм в лице.
Те, що я повертаюсь - мій найкращий протест!
Пам’ятаєш, як гостро я чую біду?
Мене доля не тягне. Я долю веду.
Слабим бути простіше - не треба іти.
Але сильний постійно зі смертю на ти.
Якщо смерть обирати - то, звичайно, руду!
Важко бути веселим посеред сумних.
Я тебе, Пенелопо, чую в кожному з них:
На хмільному бенкеті та в співі сирен,
Як щоразу Афіна за руку бере.
Чергове божевілля? Не зникай, поясни.
“Не молися камінню - розтрощиться лоб”.
Так навчав мене правди незрячий циклоп.
Знаєш, всі ми незрячі в своїй правоті.
Кожен щур небезпечний, коли він в куті.
Я пливу, Пенелопо, в кожній з тисячі спроб.
Присмак міді та солі застиг на губах.
В цих південних широтах, як вічність - доба.
Я стою біля ліжка, як тінь, як мана.
Чуєш, он поміж стада летить новина.
Як же швидко зростає наш малий Телемах.
Часом, шкода нещасних, хто долю кляне.
Важко слухати серце, коли кам’яне.
Я б подібних пророків Харібді віддав.
Щоб вони не казали - виходить біда.
Не ганяйся за часом. Все одно промайне.
Ніч дзвенить, Пенелопо, неначе струна.
Я хитаюсь, мов п’яний та не від вина.
Що нам кілька рядків у пергамент гріхів?
Що мені сірі тіні твоїх женихів?
Я приплив, Пенелопо, і я заплатив їм сповна.
З ритмом поацювати - і буде гарний вірш, зесмдяче! 
