Підійми догори свої очі
І знов будеш ти, наче дитя,
І відійдуть – відлинуть в глиб ночі
Всі тривоги земного життя.
Тихо хмару блакить заколише,
У душі відросте пара крил, –
Полетить вона в сині узвишшя
І там в струменях змиє свій пил.
Там не треба ні щастя, ні ласки,
Там не мучить ні клопіт, ні гніт.
Ти – царевич чудової казки,
Хмарка ця – килимок-самоліт!
Максім Багдановіч, Падыймі у гару сваё вока
Падыймі у гару сваё вока
І ты будзешь ізноў, як дзіця,
І адыйдуць-адлынуць далёка
Ўсе трывогі зямнога жыцьця.
Ціха тучу блакіт закалышэ,
У душы адрасьце пара крыл,—
Узляціць яна ў сінюю вышу
І ў струях яе змые свой пыл.
Там ня трэба ні шчасьця, ні ласкі,
Там німа ні нуды, ні клапот.
Ты — царэвіч цудоўнае казкі,
Гэта хмара — дыван самалёт!
