Клене мій опалий, клен заледенілий,
Чому ж похилився в заметілі білій?
Може, щось побачив? Щось про когось знаєш?
Наче за селом ти потайки гуляєш.
Наче п’яний стражник — вийшов на дорогу,
Тонеш у кучугурах, приморозив ногу.
І мене сьогодні не тримають ноги —
З дружніх посиденьок не дійду порогу.
Десь вербиця стрілась, десь сосна стояла,
А душа ж про літо їм пісні співала.
Сам себе сьогодні уявляю кленом —
Тільки не опалим, буйним та зеленим!
Розгубив соромність, захмелівши в друзки —
Як чужу кохану, обіймав берізку.
С.Єсєнін.
"Клен ты мой опавший, клен заледенелый,
Что стоишь нагнувшись под метелью белой?
Или что увидел? Или что услышал?
Словно за деревню погулять ты вышел.
И, как пьяный сторож, выйдя на дорогу,
Утонул в сугробе, приморозил ногу.
Ах, и сам я нынче чтой-то стал нестойкий,
Не дойду до дома с дружеской попойки.
Там вон встретил вербу, там сосну приметил,
Распевал им песни под метель о лете.
Сам себе казался я таким же кленом,
Только не опавшим, а вовсю зеленым.
И, утратив скромность, одуревши в доску,
Как жену чужую, обнимал березку".
