[Нещодавно у мене з'явився кактус. Я відшукала в інтернеті інструкцію з догляду, засновану на чиємусь непересічному досвіді.>
... щоб виростити,
треба багато сонячної любови.
яскравої,
як та,
що ллється з небес
із дванадцятої до пів на другу (PM),
і прямої,
як лазерний промінь,
без умов і двозначності.
кактус бере, що йому треба,
тож не заважаю скидати зайве:
воду/пару,
емоції,
додаткове навантаження.
попередньо
він мешкав у пустелі:
кам'яниста збита земля,
гнівливий вітер і розпечене повітря —
не найкраща атмосфера для росту й соціалізації,
але у мене все буде інакше!
так і хочеться йому це повторювати знову й знову,
але стримуюсь.
обіцянки
наче повітряні кульки завжди лопаються,
наштрикнувшись на гострі, ледь видимі голки.
пусто б їм було!
замісто слів — дія.
але обережно,
щоб не перелити,
не переборщити,
не пересолодити.
надмірність межує з підкупом?
у запалі легко перейти межу,
особисті кордони й останні червоні лінії,
за якими чигає поразка.
разом із ним відбуваю період сплячки,
щоб віддрімати кошмари попереднього життя.
не розприскую радість,
а наливаю у стакан із вранішньою водою.
кактус не соняшник,
не повертатиме голівку на зустріч сонцю,
не нахилятиметься до світла,
сама його спрямовую,
вказую шлях,
але помірно,
словесна штурханина і прискіпливе оцінювання
лиш змусять щільніше наїжачитися.
графіки, плани, карти особистого розвитку
ховаю на антресолях.
чи краще на балконі,
де вже лежить купа мотлоху,
який давно потрібно викинути на смітник?
терпіння і споглядання,
споглядання й терпіння —
і любов...
щоб одного дня
він усміхнувся першими квіточками-односекундками.
можливо,
я їх проґавлю,
не розгледжу колір і форму,
не запам'ятаю іскристе сяйво,
але колись
усмішки-квіти
довго-довго зігріватимуть мене
щирими голосними переливами,
які вправно підхоплюватиме луна пам'яті.
якщо я зроблю все
як треба
(хоча, як саме треба, ніхто на сто відсотків не знає),
кактусові голки розпустяться врунистим листям,
як і має бути,
бо
насправді ж
він — не «кактус».
