(по одноіменній казці Івана Франка)
Коли звірі говорили й були вільні на землі
Жив у лісі лис Микита у прихованій норі.
Як його вже не ловили, не труїли мужики –
Марно все – він враз обійде їх таємні закутки.
В темні ночі лис Микита більш по селам промишляв –
Там десь гуску здибав ситу, там з ягнятка шкірку зняв.
Хитрий був лисяка – злодій, ще й потому хизував –
По селі гуляти годі, і до міста почвалав.
Ну й гармидер в тому місті – свині квичуть, клекіт, гам,
Баби в гарному намисті, люди, коні, в кошах хлам!
Лис, позбувшись трохи страху – він нахабним зроду був,
Вдаючи з себе собаку, на торговицю чкурнув.
«От так пес!», - міркують люди, а Микита тому й рад:
Звісне діло – курку зцупить, отоді їм буде «мат»!
Але що це за страхіття – мислиш сяк, а вийде так –
Майже в першім підворітті лис наткнувся на собак!
січень 2014р.(З моєї попередньої сторінки)
А собаки не здурити – враз занюхали: то звір!
Та не був би він Микита – діжу з фарбою узрів!
Фарба синя, на олії, лис пірнув й сидить, тремтить…
Собацюри аж спітніли: щез, мов привид в єдну мить!
Пси прості, хоч і завзяті – фарба тхне, де ж дівся лис?!
Стали тихі, мов телята та й по будках розбрелись.
Добре, діжа хоч неповна – не втопивсь лис в ту блакить,
Носа висунув, мов човник, зачаївся, не скулить…
Лиш радіє – врятувався! Фарба душить – хоч живий!
Ледве сутінок діждався, через тин – та й був такий!
Фарба сохне…спить Микита, наче цар – в чужій норі…
Виліз вдосвіта, мов в свиті – синій, жорсткій кожурі!
Спершу сам себе злякався – шерсть, неначе колючки,
Сині лапи, мов ковальця, замість вух якісь гачки!
В ту хвилину нагодився Вовчик – братик, лисів друг,
На те чудо подивився – ледь не випустив свій дух!
Як завиє, мов з облоги, та й у ліс – казати всім!
Хитрий лис міркує: - добре! Можна виграти й на цім!
І піднявши хвіст угору – величезний, мов товкач,
Лис відправивсь важно й гордо на майдан, де звір збиравсь.
Позбігались з лісу звірі, й завеликі, й мілкота,
Стали осторонь - тремтіли, ладні дати драпака.
Переляк – велике діло! Синє й дивне, мов в вінку,
Одоробло те сиділо на ведмедевім пеньку…
Лис і мовить їм ласкаво: діти, я звір Остромисл,
І мене не для забави з неба відрядили вниз!
Із небесної блакиті сам Святий мене зліпив:
- Стань царем в звірячім світі! (щоб порядки в вас навів)…
Щоби суд був справедливим, спокій завжди в лісі був,
Більші менших щоб не їли, кожен кривду щоб забув!
Навіть пташки – й ті злетілись, бо й до них той слух дійшов
Про нечуванеє діло – цар із глини в ліс прийшов!
Новина ця звірям мила – от добродій, Соломон!
Мов у Бога за дверима проживемо з тим царьом!
Ну а лису те й потрібно – все несуть йому самі,
Качки й кури, навіть свині, ще й телята в казані!
Звісно – з’їсти сам не може, тож поділиться із ким –
Щось міністрам кине в ложу, хто ж услужить – їсть із ним!
Жити, може, краще стало всім при новому царі? –
Ні! Такого не бувало, все як в давній – давнині!
Хто зловив той мав що їсти, не зловив – голодним спи
Той, хто втік – жиє на світі , а не встиг – знайшли стрільці.
Але все ж з царем – не самі! Він могутній, з неба зліз!
На перині спить, принаймні, справедливий Остромисл!
Тож Микиті добре жити – фарбу пильно стереже,
В дощ не ходить, щоб не змити, об чагарник не скубе.
Ось настали роковини, всі зібрались на концерт
Спершу добре попоїли - пісні були на десерт.
Хор лісний почав співати - в'яне око, дуби гнуть,
Вовче соло на тім святі, басом ведмеді ревуть.
Молоді лисички в строї тонким тенором зайшлись…
Але що це? Всі затихли… дзявкотить їх цар, мов лис!
Всім міністрам й слугам царським мов полуда спала враз –
Та це ж лис у синій красці, Ще й обвів, як дурнів, нас!
Ах брехуне, ошуканце! Ось і мудрість, ось і суд!
Звірі кинулись на бранця, мало на шматки не рвуть…
Отаке – то сталось, діти в лісі, де Микита жив,
Хто фальшивцеві повірив – той за діло й получив.
Головне, щоб не з,явився цей лисяка серед нас –
Звіра по ділам пізнати можна завжди. В добрий час!
01. 2014р (З моєї сторінки "Кайгородова")
