Те діялось у давнішні часи.
Микола із Касяном лісом йшли
До Бога аж – про вчинки звітувати.
Одягнуті були у пишні шати.
Стежина, що на небо їх вела,
Через болото, кажуть, пролягла.
І сталася пригода, як на гріх:
Потрапив у багнюку чоловік.
- Допоможіть, панове, майте ласку!
Я вам за те віддячу, їй-Бо', красно.
Касян, швидкий у справі та думках,
Зметикував, що забрудниться так,
І рідна матір (де там Богу!) не впізнає,
Та й одійшов убік, лишився скраю.
Микола ж не роздумував про те,
Яким на очі Богу попаде, -
Мерщій в болото поміч надавати.
Багнюка чорна забруднила шати,
Але на те Микола не зважає,
Він чоловіка врятувати має,
Вже у бідахи сил не стало зовсім,
Лише очима порятунку просить.
Поборсавшись в болоті ще хвилину,
Все ж вибралися на суху місцину.
Касян в душі сміється:
- От дивак!
Тепер до Бога він потрапить як?
Весь чорний, ну чистісінька Мара!
Мені дістанеться від Бога похвала.
А що ж Микола? Наче так і треба,
Пішов бадьоро на саміське небо.
А Бог про те давно уже все знав,
Між хмари подорожніх виглядав.
Нарешті – рип! – і перед ним постали
Ті двоє, що по лісу мандрували.
Вклонилися, присіли на ослоні.
- Скажи, Миколо, - Бог тоді промовив,
Хіба мене ти не шануєш зовсім,
Коли такий брудний прийшов у гості?
- Пробач мені, те сталось випадково:
Мав рятувать людину – не обнови.
- А ти, Касяне, чом не забруднився,
Невже в цій справі осторонь лишився?
- Йдучи у гості, мав бруднити руки?
- Не осягнув моєї ти науки…
Лишились руки чисті та одежа –
Закону Божого порушилися межі:
Своя сорочка, справді, завжди ближча,
Але вона ж колись тебе і знищить…
Тому такою буде моя воля:
Вшанують люди двічі хай Миколу –
Узимку й навесні. Тебе ж, Касяне,
Раз на чотири роки хай спом'януть.
Болото з рук відмити завжди можна,
А совісті бруднити нам не гоже…
... та вже як маю дякувати, як маю!..
вивели в "типажі", лишили пам"тку по мені... ось і прополощуть мої кісточки, добре, що хоч раз на чотири роки!
(і як таке пропустив?! піду читати ще раз...)
