Давай синочку, я розкажу тобі казку… (продовж. ) "Повернення з лісу. Цар"
Він повертався до своїх,
Не розуміючи як сталось,
Що диво-голос чудом зміг,
Спасти життя його. Й напасті
Приховані у Чорнім лісі,
Минули вже. Помалу брів
Мудруючи все про пригоду.
А коло замку гнів кипів
Й не зупинялася робота.
Хто руйнував гніздо карги,
Хто готував усе для спалу,
Моргани з виводком брудним.
Були й такі, що ніч не спали,
Одівши нечесть в ланцюги
Та наглядаючи за нею.
Довкола бігав дід Андрія
І батько сущого Царя,
Керуючи де й що потрібно.
А він повірте добре знав,
Бо вже на видумки був здібний,
Завжди знаходячи слова,
І при потребі царський притиск.
Отак все рухалося швидко,
І до кінця уже вело,
Як Цар вертаючись із лісу,
Наснаги повен підійшов,
Звелівши миттю привести
Чарівників обох до нього.
Допоки ж тих ще не було,
Почув у спину за собою:
«Де ж ти ходив синочку мій?
Чи все скажи, у тебе добре?»,-
Узявши за плече Царя,
Сердешний батько знов продовжив:
«Розказуй сину не мовчи,
Здається маєш ти новину»
І тут вже Цар своє повів:
«Я батьку, мало не загинув
У хащах, що довкола Замку.
Де причаївшись сторожив,
Вже мою душу лісовик,
Слуга Моргани вічно злої.
Та не повіриш, спас мене,
До болі вже знайомий голос.
Від нього вчув я « Бережися»,
Й за меч свій миттю ухопився
Та знищив ворога ураз,
У стогоні страшного лісу,
Що теж поволі якось вчах.
Я ж не згадаю досі, звідки
Мені відомий голос той,
Що в чуді подарив спасіння»
Старий ж гірку сльозу зронивши,
Обнявши сина міцно-міцно,
Сказав Царю вже майже тихо:
«Ну що ж, до наших справ подивлюсь,
Ти ж підходи до того місця,
Де кара жде вже скоро нечесть»
І якось раптом десь подівся.
Тут мов гриби після дощу,
Як ті підсніжники з під снігу,
Що нізвідкіль собі ростуть,
Перед Царем удвох з’явились,
Старий придворний чародій
Із учнем своїм Арестоном,
І чемно старший доповів :
«Великий Царю, твоя воля
Була, щоб ми сюди прийшли,
Тож ми вже тут і вся увага,
Як завжди, тільки лиш тобі,
Кажи, все зробиться як треба», -
Й замовкли, голови схиливши.
І Цар також чомусь мовчав,
Щось думав, щось собі гадав,
А після власно подивившись,
Раптово вже своє почав:
«Ви молодці і справжні маги!
Нові герої мого царства!
Відваги приклад нам усім,
У вашій мужності й завзятті.
Що помогли перемогти,
Неперевершену Моргану,
В її підступності та злі,
В її могутньому відьомстві.
Тож , що бажаєте просіть,
Усе для вас, при змозі зроблю,
Просіть же, чемно не мовчіть», -
Завершив й думав вже про своє,
Чекаючи від них прохання.
Переглянувшись, ті не знали,
Про що просити, що казати.
І старший маг узяв усе,
В розмові вкотре вже на себе:
«Прости нам добрий государю,
Ми не для того зараз тут,
Щоб щось випрошувати в тебе.
Й не нагороди нас зовуть,
В походи ратні із тобою.
Ми ж тільки маги, не герої,
Нам не потрібні аж ніяк,
Похвали почестей і гроші.
Ти знай мій Царю лиш одно,
Тобі в служінні завжди вірні
І я, і учень Арестон»
Цар оцінив їх честь і гідність,
Пожавши руки, відпустив.
Та перед тим прошепотів,
Що у палаці жде розмова…
