Тим часом лишимо Царя,
Чарівників, Моргану й інших,
Що коло замку метушились,
Й заглянемо у наш палац,
Де мати із Андрієм сином
Вже проводжали п’ятий день,
Його народження в цім світі.
А хлопець ріс на заздрість всім,
Такого певно ще й не було.
Уже ходив і з ложки їв,
Горіх трощив молочним зубом,
Ще й вів розмову мов спудей,
Читав склади і знав всі букви,
Глядів із жалем на дітей,
Котрі в пісочку спину гнули,
Та дивувався, що дрібні,
Бо ж сам міняв щоночі розмір,
Й дивився кольорові сни,
Де він герой в своїх пригодах,
І відганяв від мами сум,
Бадьорив добрими словами.
Так сталося саме тоді,
Коли ми завітали з вами.
Тож не злякавши їх розмови,
Уважно слухати почнемо
«Андрійку, синку, треба спати.
Вже ніч прийшла,
Минув день п’ятий,
Як ти родився нам на втіху.
Нема куди вже й правди діти,
Ти здивував усіх безміри,
Не зразу чудо зрозуміли,
Коли почули з твоїх уст,
Прохання взнати час-годину,
Таж я сама не вмліла мало …», -
Рекла Андрію рідна матір.
На що синочок відповів:
«Навіть не знаю якби смів,
Лягти й безсовісно заснути,
Тоді як ти сидиш у смуті.
Коли зажура серце крає,
А мати спокою не знає.
Скажи чи мав би спати я,
Якщо тобі не до спання?», -
Спитав таке й продовжив своє:
«Лишились мамцю ми з тобою,
Чекати батька з тих пригод,
Що десь далеко у поході,
Завжди спіткатимуть його,
Серед відьомського притулку,
В краю незвіданих земель,
Де морок взявшися за руку,
По хащах з мрякою іде,
Де привид тягнеться поволі
Шукаючи мале дитя,
А темінь, в ніч ховає зорі,
І нечесть править свій шабаш,
Й не відпускає вже ніколи,
Якщо в тенета ті попав…», -
Закінчив й весело почав:
«Та ти не бійся, мамцю моя,
Усе це зовсім не про нього.
Твій чоловік, мій батько-Цар,
Страху не відає, не знає.
І щоб в дорозі не було,
Він всі напасті подолає.
І переможе завжди тих,
Хто йде з ворожою метою,
Хто притаїв у собі зло,
І правді кривду чинить з того.
Чаклунство ж феї, не біда,
Коли є відданий слуга
І чародій із своїм учнем,
Що сили в магії значної
Набув з тих пір як вчитись став.
Я чув, говорять у двобої,
Моргану він би подолав.
Так що не бійся й спи спокійно…», -
Притих і щиро позіхнувши,
Приліг тихесенько собі,
Вдивляючись в Царицю-маму,
А тій ніяк таки не спалось,
Тож шепотіла щось під ніс,
Все свою душу виливала:
«Синочку мій, горобчик мій,
Хіба ж я зможу якось спати,
Коли він там де Чорний ліс,
Моргану злобную ховає,
В понурому дитинці-замку.
Хіба заплющу очі я,
Якщо у болі б’ється серце,
І думка раз по раз пита,
Як мій соколик? Що з ним? Де він?
Ні сину мій, не до спання,
Гнітить, не відпускає темінь,
Страхів і сумнівів мене.
Піду помолюся за нього,
Й за нас усіх. Ти ж спи дитя…», -
Замовкши встала і пішла,
Просити помочі у Бога.
А наш Андрій вже міцно спав…
