Давай синочку, я розкажу тобі казку… (продовж. ) "До Моргани"
Моргана ж злобою кипіла,
То блідла вся, то вже темніла,
Літала із кінця в кінець
Страшної зали й скреготіла.
Та лупцювала попри всяк,
Своєї нечисті прислугу,
Дарма, що був то вовкулак,
Чи може де, який відьмак,
Чи інше, всяке чортовиння.
Не знала місця, все ждала,
Триклятого вже горбуна,
Її непослуха – курдупля.
Сходили сили нанівець,
Тремтіла, чула, що кінець,
Без подарунку того, близько.
Так у знемозі враз присіла,
На трон всевладної карги,
У злісній втомі тій скліпила,
Червоні з неспання баньки,
Вже б задрімала, та куди ж,
Коли кикимора влетіла
Із диким криком: «Є він! Є..!»,
А після тихо доповіла:
«О, Всевельможная Моргано,
Знайшов мене дід лісовик
Й переповів таку новину:
Під замком нашим, у воріт,
Подавши знак, горбун з’явився.
В руках тримає начеб скриньку,
Прощення просить, що спізнився,
Все молить Вас, його спасти,
Від кар палаючого гніву,
Та прийняти, у своїх ніг,
З дарунком, що умножить сили
І воскресить знов до життя,
Могутність славної Моргани.
Скажіть же прошу, чи впускати?»
Сиділа, згорбившись уся,
Блукала думкою далеко,
Та враз піднялася стрімка,
Почала палицею креслить,
І шепотіти бозна що,
Відомі їй лиш заклинання,
І тут в повітрі з диму взявсь
Портрет відомого горбаня,
Й картинка раптом ожила:
Він біля брами, держить скриньку,
Чекає чемно, як би й мав,
Очі сумні, та в них не видно,
Щоб заблукав десь зради страх.
Вдивлялась довго і уперто,
І навіть нюхати взялась,
Шукаючи людського духу.
Затим завмерши напряглась,
Та повела рукою круто,
Малюючи новий зигзаг,
І так ось кілька раз потому,
З словами відьомства свого.
Ураз, в картинці вчувся стогін,
Тяжких, не мащених давно,
Та все-таки завжди надійних,
Ніким не пройдених воріт.
Вони із скрипом привідкрились,
Впустивши гостя в сивий ліс,
Що розступився давши стежку,
До страхітливого дитинця,
Твердині зла на цій землі,
Домівки грізної Моргани.
Вона ж вдивлялась і чекала,
В пустих очах з’явився блиск,
Й подоба усмішки в оскалі,
Десь, у виска помітно бивсь,
Жили пульсуючий пузир.
Її в ту мить пробрала втіха,
А разом з тим боязнь чогось,
Що не пізнала ще на лихо,
Що до сих пір не відбулось.
Завжди упевнена у собі,
Тепер злякалась як ніколи,
І душу темну розвезло,
Та не залишилось покою,
А тільки лиш, оте воно,
Незвідане понині досі…
Стук в двері і наступний рип,
Моргану привели до тями,
Здійнявся голос її в вись,
Й упав на карлу так неждано,
Що той з страху оторопів,
Хотів іти, та вже не смів,
Завмер на місці наче камінь.
Моргана ж громом повела:
«Ах ти хробаче! Сучий сину!
Дитя осла і гріх кози!
Як смів мене так надурити?
Чи втратив страх мені служити?
Чи мізки часом загубив?!
Тобі ж наказ був враз прибігти,
Лиш тільки родиться Андрій!
А ти курдуплю! Дурню куций!
Куди повіявся скажи?
Де була твоя безсоромність?
Коли в чеканні стільки днів,
Я знемагаю тут самотньо!
Й не розумію як ти смів,
Мене ослухатись горбуне!
Клякай додолу і кажи,
Та незабудь додати правду!
Дивись на мене й говори!..»
Клякнувши ниць і звівши очі,
На всемогутню каргу,
Наш бідний карла так промовив:
«Прости мені! Та не забув
Й не відцурався я наказу,
Усе робив як вчила ти,
Попав в палац хоч не відразу,
Та добрих хлопців попросив,
І ті мене звели на кухню,
Щоб підкормити сироту,
Там ж зрозумів як розшукати,
Новорожденного палати,
І тільки лиш була нагода,
Як поза штори сам сягнув,
Та часу свого став чекати,
Стояв мов тінь, рахуй не дихав,
Кортіло так, але ж не пчихав,
І інше всяке позабув,
Терпів, мовчав і щоки дув.
Та в першу ніч усе даремно,
Не спала мати малюка,
Тож дочекався другу чемно,
Коли ж Андрійко задрімав,
Й цариця голову схилила.
Відрізав швидко пук волосся,
Та нишком усмішку украв,
У диво-хлопчика Андрійка,
Зібрав до купи і поклав,
Все в приготовлену вже скриньку,
А зранку якось поміж всім,
Сягнув з палат, тай був такий.
І от тепер голодний й босий,
У тебе милості тут прошу,
Й молю повірити мені,
Шкатулку прийнявши з дарами.
Зробив бо все, як тільки зміг,
Брехати я тобі не стану…»,-
Сказав і впав обличчям ниць,
Руками скриньку припіднявши…
Моргана вірила і ні,
Хотілось чуда їй чекати,
Звелася раптом і тоді,
Звеліла служці звичним жестом,
Чарівну скриньку принести.
Якби ж вона, у мить ту знала,
Що за спиною горбуна,
Стоять у невидимках-шапках,
Майстри магічних справ царя,
Якби, та сталося як сталось…
