Це місто в тумані, у вранішній комі.
Ми з ним ще чужі, недостатньо знайомі.
Тут сірість моя нецікава нікому:
Я зайва, як мряка, на склі лобовому.
Пірнаю у натовп холодний, байдужий, -
Такий, як і я, від утоми недужий.
Немає душі, щоб вилити душу.
У тріснуту мушлю ховатися мушу.
І десь у минулому люди, що ЛЮДИ, -
Без рідних домівок розкидані всюди.
Стискає від болю і відчаю груди,
Бо так як було, вже ніколи не буде.
Яна Сілецька-Васильєва,
Грудень, 2025 р.
