Вона принесла бурю, море і сіль.
Сіль на губах осідала кіркою, і крізь біль
я сміялася сонцю, димному як трава.
І в її морі зовсім не знаходилось дна,
а знаходились водорості і пробиті човни —
на таких тільки тихо тонути, а не пливти.
І шорстке дерево ластилось до долонь,
як бродячі собаки, яким не гріє вогонь,
яким не світить хазяїн, повна миска і теплий дім,
і яким лиш пісня свободи і шум вітрів
(тут вітри — зносить голову майже з пліч),
і вона була схожа обличчям до їх облич:
неосідлана, дика, сонячна і терпка.
І — у скалках від теплих дошок — її рука.
І психологи всі, перехожі і всі рядки
говорили: вона — не кохання, а лиш шторми;
говорили: нормальна любов — тиха гавань, а не війна;
говорили: вона мервороджена, не жива,
недоношена, виродок, виплодок лютих зим...
Я ховала її під серцем, немов полин,
я ховала її, вперту, злу, незручну і таку гірку...
А вони хапали за руки, як навісну.
А вони казали, що я — разом з нею — неправильна і гидка,
і що вбити її — спастися, як від гріха,
і казали: поглянь-поглянь — вона ж тягне тебе назад...
І я слухала цих порад, цих дурних порад...
І я слухаю і беру до руки ножа,
вона дивиться в очі і каже: «А я ж жива, я така жива!
І без мене хто ти, скажи — тільки попіл і полини,
я ж тобі всі моря даю, і я ж тобі — глибини́,
я ж тобі — тепла і під ребра цю гостру сіль...
Якщо хочеш — насправді хочеш — візьми і вбий.
І для цього не треба ні кулі, ані меча —
лиш віддай цей пісок гіркий, і ці небеса,
і ці хвилі, що б'ються об борт, і сонце крізь сизість хмар...»
Вона дивиться — я кидаю ножа.
І такі вже теплі — ці солоні від сліз піски!
Я сміюсь їй і морю. І шепочу́: «Живи».
__________________________________________________
Коту. Від Лисиці.
Фото — cami
