(оповідання №4)
(Із циклу «ВІН-ВОНА-ВОНО І ТІ, ХТО ЗВИНУВАЧУЮТЬ БОГА. ПОЧИНАЙМО ІЗ СЕБЕ»)
ВІН мчав так, як ніколи досі.
Чотири шини, роздуваючи розчервонілі щоки і мало не тріскаючи від перегріву зі щепленням із то асфальтом, то бетонним покриттям, бруківкою, а чи й битим шляхом, жалібно висвистували пісню нескінченної мандрівки із точки «З» в точку «ДО».
Оте «До» зовсім не близько. Сьогодні це можуть бути сотні, а через кілька днів і тисячі кілометрів. Зазвичай це для НЬОГО вже добре знайомі шляхи. Вивірені часом і досвідом. Серед них, звичайно, були й «свіжаки», на яких було чому повчитись. Куди ж без винятків. Години витраченого часу на кордонах у «переживаннях», «нервових зривах», «сльозах» і навіть «страху».
ВІН віз різних. І саме від них залежало те, якою видасться дорога. Від їхнього внутрішнього «багажу». І завжди серед пасажирів, окрім порядних і нормальних були такі, що любили фальш, хитрощі й обман. Зверхні та самовпевнені від кінчика волосся до підошов обох стоп. Тобто міцно і впевнено стояли на засадах власних вад і капризів.
ВІН їх відчував ще тоді, коли ті лише наближалися до НЬОГО...
…З великою торбою через плече йшов кремезний чолов’яга років під шістдесят. Його м’язисті загорілі руки з легкістю перекидали ту торбу з одного рамена на друге так, наче пір’їнку.
Розтягнута по краях футболка вільно баламкалася на ще досить міцному тілі, а штани були хоч і запраними, але чистими. Це свідчило про те, що до надто великої охайності чоловік не був звиклим, бо, мабуть, в його пріоритеті була зручність.
Кашкет міцно сидів на голові, дашком прикриваючи погляд, що ціпко свердлив транспортний засіб, в якому йому доведеться їхати.
«О! От цей буде зараз ко́пати по колесах і вимудровувати про якісь вічні «хитрощі» механіки, які вже давним-давно всім відомі. Він не вмітиме вислухати іншу думку, а торочитиме лише про одне й те ж стільки, поки хтось не витримає і не закриє йому рота словом «Заглохни!». Можливо цим «хтось» буде й сам Васька».
Підійшов. Привітався. Копнув одне колесо, друге. Пішов до задніх. Повторив те ж саме із ними, щось тихо бурмочучи тільки собі під ніс. Поки що…
…Ще за п’ять метрів від себе ВІН відчув запахи свіжих м'ясних виробів та копченої риби. Та й часник попахував і цибуля. Тобто «кок на підводці – кожному по ложці».
А от чого найбільше ВІН не любив, так це рибних кісточок, які наче голки впивалися в ЙОГО килимки і залишалися в них доти, поки Васька не переробить всі роботи, які тільки мав і має. І аж тоді, якщо вирішував, що таки конче їх чистити, то брався за підніжники.
«Ех… Скоро почнеться. Тільки но всядеться, одразу почне витягати з торби та розгортати серветки із завернутим в них хлібом, котлетами. Далі будуть розрізатися помідори чи огірки і теребитимуться варені яйця. Далі часник, цибуля, копчена рррриба! І кістки!
Ну а якщо добре піде і віднайде компаньйонів, то й щось міцненького наллє по пластикових кілішках і байдуже йому, та й всім їм, на те, що може серед них є хтось, кому той запах ніяк не сприймається, а може й цілком заборонений».
Незважаючи на те, що поряд сиділа молода жінка з маленькою дитиною, він почав розкладати харчі в такий спосіб, що перекрив їй доступ до її ж сумки отими серветками, газетами, пластиковими кульками, лушпинням, шкаралупою, кілішками і липкими руками, які, час від часу, витирав то в серветки, то в обшивку крісел…
…Сильний парфум «вдарив» навіть у фару, залишивши на ній слід від бризок, що розлетілися у всі боки дрібними мікроскопічними крапельками, провокуючи і в найвитриваліших нудоту. Її не мож було не помітити і не внюхати.
«Овва! А пані в спортивному буде «полювати»! Зразу кидається в очі, що вона «мисливець». Рожевий колір аж паморочить голови усіх пасажирів. Він на ній скрізь – спортивний костюм, кросівки, шнурки в них, шкарпетки; сумочка та великі валізи, оправа окулярів, нігті, помада і навіть клапоть із довгого волосся, туго зібраного і зв’язаного рожевою гумкою, що вибився з під такого ж яскравого кашкета. Якась перезріла «Барбі» та й годі.
Вік вже не той, аби так молодитися. Все це добре, коли має міру і свій час.
От ще трохи і «розпливеться» усією красою на сидінні. Обов’язково на задньому! А тоді своїми примітивними розповідями і надто крикливим голосом привертатиме увагу навіть отого трирічного хлопчика, який перелякано зиркав на ту – чиюсь бабу, і, від того голосу кожної півгодини шукатиме в маминій пазусі смачне молочко, доводячи ту до мовчазної істерики».
Все як по книжці. «Розплилася», впилася, на сором людський і почалося «полювання». Добре хоч «Kок» не «клював» на ті «заманухи»…
…Впродовж наступних ста кілометрів усі нормальні висадилися. На їхнє місце «втесався» новий пасажир.
Спортивний костюмчик і «брита» голова ніколи не викликали в НЬОГО довіри. Будуть клопоти. Ой будуть!
— І шо? Чого витріщилися? Давай, двігай, бо я люблю ззаді сидіть, — видушив із себе прокуреним голосом пару речень молодик і «туром» почав просуватися попри «Kока» в напрямку «Барбі», яка ще тоді, після чергової перепалки із нормальними, «зарядила» свою ображену «гідність» черговою порцією якоїсь самопальної «барматухи» і знову «попливла» на все заднє сидіння. — Це шо тута за таракан валяється?
Молодий чоловік різким рухом опустив дві ноги «Барбі» на підлогу і та, вслід за ногами опустила все своє «рожеве» тіло із невдоволенням, яке все ж змогло вирватися із її важкої голови.
— Де я? — заверещала «Барбі», ставши на коліна і обнявши спинку крісла на якому сидів «Кок» й почала мотати розпатланою головою з боку в бік, не розуміючи що сталося.
— Тіхо, тіхо! Ти не в себе вдома, баришня. Давай, поскромніше. Тоже мені цяця! — Випалив «бритий».
ЩО ВІН СКАЗАВ! Тут краще не описувати сцен, які тривали досить довго.
Аж ЙОМУ було соромно. А бачив ВІН різне.
«Барбі» і кричала, і плювалася, і копалася, і розмахувала руками так, що «Коку» не вдавалося доїсти канапку. Її нецензурщина перевершила всіх «братків» разом взятих. Гострі нігті вже майже дісталися очей молодика, який тихо сидів в самому куточку, із накинутим на голову капюшоном від спортивної куртки і просто свистів, дивлячись на «рожеву» виставу саме до того моменту.
Далі були «аплодисменти» по задньому місці рожевих штанів. Такого «Барбі» не очікувала. Це стало вершиною приниження і приведення до тями одночасно. Нещасна жінка сіла і заплакала, як мала дитина. «Бритий» перестав свистіти. «Кок» завершив чавкати залишки ковбаси.
Васька зупинив автотранспортний засіб і вийшов покурити.
Добре, що мама з хлопчиком ще раніше залишили бус і не бачили того «цуда». Вони ж бо до нормальних відносилися.
Попереду залишалося ще триста кілометрів. З цими трьома. До кінцевої. Чого ще чекати?
Васька викинув недопалок, сів у своє шоферське крісло, завів мотор і помчав. З під капотових «ніздрів» ледь не сипались іскри. Тормозні колодки, дописуючи на кожному повороті свій передсмертний тестамент, вищали так, що, здавалося, от-от і… зітруться на нуль, залишивши ЙОГО – високого синього одоробла посеред нестримного руху «айн-цвай-драйової» швидкісної траси.
І тут настав зоряний час «механіка», який всю дорогу щось неустанно бурмотів собі під ніс, зрідка висловлюючись у «маси». Було того й було. Голосно. Виразно і красномовно.
На цей раз ВІН не витримав. ВІН — отой, в якого як не «зашивають» сигаретні пачки, то «розшивають» через інший недозволений товар. Отой, який «знає», що на митниці ящики розпаковують, але частенько й сам Васька, попорпавшись в тому всьому, забирає собі те, що припало до душі, чи «прилипло» до рук, а потім перекладає вину на митників. Бо хто ж доведе?
Отой, який терпить ненаситних «Васьок» і вічно незадоволених «Барбі», постійно голодних «Коків» та «Бритих» свистунів.
Отой великий БУС, що «летить» із мріями до тих, хто передає і хто чекає.
ВІН не шкодує, що є машиною, бо краще бути неживим металевим залізяччям, аніж живим «залізним брухтом».
Є речі, які не підлягають ремонту. Але людині властиво мати надію. А раптом?
Марія Дребіт (Голодрига)
02.12.2025 Португалія
малюнок авторки із використанням ші
