Коли хтось запитує: «Як ти?» у цей важкий час війни і страшних летальних обстрілів, – то це вже не ввічлива формальність. Це – діагноз часу, лакмус психіки, рідності, дружби, формула сприяння виживанню...
Коли питають: Як ти? – Це не про ввічливість,
а про страшну війну, що в серці живе.
Коли питають: Як ти? – Це про довірливість!
Про Слово: рідне, тепле й дороге.
Про – дорогу, де тиша важча за небо,
і кожен крок – вибір: іти чи впасти треба?
Коли питають: Як ти? – Це торкання душі,
мов долоня солдата по зраннім ножі.
Бо у війні – кожен стан, як тримання лінії,
де надія тонка, як трава на камінні.
Як ти? – Це промінь у темних вікнах,
де страх і мужність сплітаються плічма.
Це не про сили – це про здатність стояти,
коли серце втомилось, а треба тримати.
І я відповім і собі, і вам усім:
Я – там, де тримається небо на Волі.
Я – там, де гартуються наші Долі!
Я – там, де чути рідну мову
й народний Гімн калиновий!
Я там, де люди стають, мов скелі,
і слухають вночі солов’їні трелі.
Я – там, де чиста вода у криниці,
Я – там, де люди немов з криці.
А іншого мені й вам не дано,
бо саме так нам всім й суджено...
Валентин БУГРИМ. 25.ХІ.2025 р.
