Я у думи поринаю,
Наче в океан.
Є вони. Я точно знаю,
Що це не обман,
Навіть хай я їх не бачу
І не чую їх,
Але що в цім світі значу
Я без дум своїх?
Адже ними виражаю
Я впродовж життя,
Що поволі проживаю,
Власні почуття,
Погляди свої, ідеї,
Світосприйняття.
Всі вони, мов орхідеї,
Квітнуть все життя
У мені. Я думи маю
Всі у голові.
Я живий, бо відчуваю
І вони живі.
Думи є сумні й веселі.
У мені живуть
Всі вони, немов в оселі,
І мене ведуть
Шляхом життьовим. А може,
Я всіх їх веду?
Лиш не вскочить, не дай боже,
З ними у біду.
Звідки ж думи виникають
Протягом життя?
Їх, звичайно, всі це знають,
Родять почуття,
Наче мати немовлятко
На цей білий світ, –
Чи дівчатко, чи хлоп’ятко.
Протягом всіх літ
Маю їх. Одні згасають,
Мов нічні зірки,
Та услід їм виникають
Іншії думки
В голові моїй, звичайно,
Як і почуття.
Втілюю, хай не негайно,
Я їх у життя,
Щоб у ньому те зробити,
З чим би змогу мав
Я на цьому світі жити,
Як раніш бажав.
Думи посприяють цьóму,
Та лиш справи ті,
Що здійснятиму на ньому
У своїм житті,
Допоможуть, щоб це сталось
Дійсно, а не в сні,
Мріях лиш, щоб так все склалось
В мене, як мені
Хочеться цього. Думками
Я того ніяк
Не доб’юся, а ділами
Тільки. Ну, а як?
Думоньки мені підкажуть,
Друзі та близькі,
За потреби і покажуть.
І часи важкі
Всі минуть, на порох струться,
Наче й не було
Їх. Вони більш не вернуться,
Щоб життя цвіло
В мене, наче гарні квіти
Влітку, навесні,
Щоб радів життю, мов діти,
Дійсно, а не в сні.
Євген Ковальчук, 12. 11. 2021
