Обвітрене
лице...
естетичні
коливання
струшуються,
аби
незайвим
делікатно
розчинитися...
Зайвим
апріорі
йорзати
важко :
ич,
йой !
Олександр Зайвий (1935 - 1999) - український поет-шістдесятник родом з Дніпропетровщини.
Він був закоханий у місцеві краєвиди : степ, ліс, річка, скіфські могили, часи Запорозької Січі... Це рідкісне поєднання природи стало живоплотом, на якому виростав Зайвий - лірик. Але примхлива доля не шкодувала поета. Працював муляром, вантажником, кочегаром, різноробочим. Був знайомий з Миколою Вінграновським та іншими особистостями тієї доби, навіть переїхав до Києва. Та не зміг там прижитися і повернувся до рідного села Могилів, де продовжував фіксувати нетлінним мелодійним словом свої самобутні спостереження від опису пейзажів до громадянських тем й тонкого гумору чи навіть сарказму.
Радо вітав Незалежність України, долучився до діяльності "Просвіти" в Дніпропетровську.
"Якщо хочеш бути письменником, готуй напальник для серця, щоби видержало і розірвалося", - Григорій Тютюнник точно знав, про кого казав.
"Лірична ніч,, і настрій теж ліричний.
Не можу спати в цей не ранній час.
Не зрадь мене, мій голос поетичний,
Не скинь мене, мій атомний Пегас.
До зустрічі, товариші піїти !
Світіть, як маяки в імлі.
Той не поет, хто серцем не освітить
Хоча б шматочок рідної землі."
"Тут сиділа смерть,
Смерть розхристана.
Нині в гільзі порожньо -
Кулю вистрілено.
А як гільза пуста, -
То до рідних
Хтось не напише листа
І не поїде.
А як гільза пуста -
Сумна справа -
Не ходити комусь
В синіх травах.
Хтось дівчат на руках
Вже не носить,
Не оре, не сіє
І не косить."
"Не так давно я виник
Із крові і зірок.
Волосся буйний віник,
Легкий, як вітер, крок.
Зоря стояла біла
На стомленій горі.
І осінь руки гріла
На вогнищі зорі.
І над ставками синіми
З небес моїй землі
Крильми, немов хустинами,
Махали журавлі."
