Біль не стихаючи рве наші душі,
Криками вже не здивуєш цей світ,
Совість, мов равлик захована в мушлі,
Наче прикрасу вдягає люд гріх.
Стало стандартом у нас боягузтво,
Більше сил й духу, так часто, в жінок,
Порожньо в серці, в кишенях теж пусто,
Та у думках лиш одне, щоб не здох.
Жити із мрією, це пережити,
Хай би що там, лиш би тільки мене,
Грім не торкнувся смертельної битви,
Тіло сховаю від всіх, і мине.
Тим, хто загинув не дивишся в очі,
З ними і бесіду вже не почнеш,
Боязно вдень і так страшно щоночі…
А хтось воює за тебе знов десь.
Хтось ще воює, і гинуть найкращі,
Іній вкриває їх мертві тіла,
Плаче Покровськ, його доля на часі
В груди приймати від «брата» штика.
Боряться ті ще, для кого країна,
Звук не порожній, а рідна земля,
І хай летить в них снаряд, а чи міна,
Вище для них слово честь ніж життя…
Ось тільки тил, наче язва, гангрена…
Йде трупний запах з грудей й голови,
Взятки, корупція, схеми і тема,
Що цим паскудам до нас і війни?
Знову є шанс заробити на крові?
Яйця чи зброя, хабар чи «відкат»,
Все порішають, та ще й не на мові,
Смачно в «язык» слово втиснувши «бл@ть».
Серце стікає в народу знов кров’ю,
Очі, як ворон, зневіра клює..
Знаю, свої я гріхи не відмолю,
Та цих паскуд, пекло точно що жде.
