Проїхала
Липневим розпашілим містом їхав автобус — поволеньки, поважно. Чи то через те, що спека стояла густа, мов гарячий кисіль, чи тому, що напакувалося туди пасажирів, мов звірят у рукавичку. Рухався повільно, мов задихався разом із містом.
Статечні жіночки хрестилися на поворотах, притримуючи — щойно з базару — повнісенькі, круглобокі торби. Молодь залипала у гаджетах, кілька військових перемовлялися впівголоса, старики куняли .Салоном неквапом літала велика лінива муха.
— Лиш на тебе, мій Всевишній,
лиш на тебе уповаю,
за Вкраїну, край мій рідний,
я молюся і благаю… — гучно й дзвінко залунав сильний жіночий голос.
Молода циганка, яка щойно зайшла до салону, однією рукою міцно тримала пухкеньке чорнооке дитя. Другу руку по-жебрацьки склала човником і рушила вузеньким проходом.
Голос її — вимогливий і пронизливий — вів далі так потужно, що аж муху винесло звуковою хвилею крізь прочинене віконце.
— Мій Ісусе солоденький, захисти Вкраїну-неньку…
Хтось одвертався до вікна, хтось порпався в кишенях, поспіхом вкладаючи дріб’язок у бруднувату долоню.
Статечна жіночка-білявка, що сиділа край вікна, обкладена торбами, роздратовано буркнула:
— Ото ще! На роботу йди!
Чорнява співачка, не звертаючи уваги, рухалася далі. Пісня її вже скінчилася, й вона тонесенько, солодко-благально скоромовкою промовляла:
— Люди добрі, не пошкодуйте дитинці на молоко! Хай вас Бог береже — і вас, і вашу родину, і всю Україну! — побожно притискала руку до грудей, а потім знову простягла її вперед, уважно оцінюючи фінансові спроможності візаві.
Монети сипалися скупо й бідно.
Дитя пхенькало й пускало ротом бульки.
-Не ображай рєбьонка - дай іщо! - зблискувала хижо темними очима, за секунду перетворюючись з мадонни на дияволицю.
Інша статечна жіночка — крутобока, з фіолетовими кучериками — підтримала блондинку:
— Та де воно на роботу піде! Там же працювать треба, а то ж не хочецця!
Третя, у модному капелюшку, одразу підхопила:
— Та я вам скажу — вони всюди такі! Я в Італії жила три роки — те саме: працювати не хочуть, ходять, просять... І дітей учать! Так, маніпуся? — то вже до дитятка, яке циганка притискала до себе.
Дитя пустило велику шмарклю.
— Позор! Таке молоде, руки-ноги є, здорова, як кобила — йди працюй - замітай, мий, копай, прибирай! - повно роботи! - а не ходи тут, не смерди!
Циганка не витримала. Очі її стали вузькі й колючі, а з янгольського голосу не лишилося й сліду:
— А вас забула запитать! Вам какоє діло? Хочу — й прошу! А ти рот закрий свой!
Усі три статечні пані заверещали хором:
— Ти диви, якої заспівала! (сопрано)
— Ого, яка! В Римі таких за патли й з автобуса! Але що казать - плодяться, як таргани, і поліція ніц їм не зробить!
— Пане водій, женіть оце геть! (альти)
— Та чого ви, жіночки? — озвався один із військових (бас) . — Ну заспівала гарної пісні, що ви завелися?
— А чого я маю терпіти оцю ромку безсовісну? Я заплатила за квиток, щоб спокійно їхати! — не вгамовувалася білявка.
-А от ви за кого от воюєте на фронті, га? За отаких?!
Циганка — бліда, зла, чорна — розштовхуючи людей, рушила до виходу.
Автобус вирував, дискусія наростала.
— Куди дивиться адміністрація й мерія?!
— Та нормально заспівала, ну чо? Їй теж їсти треба, нє?
— Я зараз на гарячу лінію подзвоню! — вже пітніла від злості білявка, розбризкуючи слину і витріщаючи очі.
— Я тебе запомнила, *** Знайду — заріжу! — сказала раптом циганка чітко й так голосно, що всі пасажири раптом оніміли.
І вийшла на зупинці.
Двері зачинилися. Автобус рушив далі — крізь спеку й літо.
У салоні панувала тиша. Лише бриніла — коли й залетіла знову — мандрівниця муха.
Потім статечна пані в модному капелюшку притисла телефон до вуха й млосно пробубоніла:
— Pronto…
"Фіолетові кучерики" дістала із господарської сумки віяло й заходилася обмахувати себе.
Жіночка-білявка картинно перехрестилася й забурмотіла — здається, молитву.
А потім скрикнула, зиркнувши у вікно:
— Ти диви, от лишенько! Через ту хамку свою зупинку проїхала!
