Пошила осінь сукню для розради,
З мережива листочків золотих,
Не зірваних ще хижим листопадом,
Каштанових, дубових, вільхових.
Червоних, помаранчевих, лілових,
Багряних, з обважнілих горобин,
Березових, осикових, кленових,
З гаїв, садків, посадок і дубин.
На срібних павутинок тонкі нитки,
В надії скарб від вітру зберегти,
Нанизувала кожен швидко-швидко,
Щоб ті не розлітались хто-куди.
Колола пальчики сосновими голками,
Від болю зойкала, майструючи наряд,
І ось її, чарівну до нестями,
Зустрів на роздоріжжі листопад.
І закружляв у пристрасному танці,
Шалений, дикий, невгамовний був,
Листочкам не даючи жодних шансів,
До ниточки красуню роздягнув.
А та заплакала холодними дощами,
З-під вкритих ніжним інеєм повік,
І зникла за грудневими снігами,
Щоб нову сукню зшити через рік.
Казково! 
