О стільки, стільки золота судилося мені:
На безліч самоцвітів, на дорогі вогні!
У віковім камінні, у синій далині —
Відлунням відгоміння: мені, мені — ясні.
І сипалися зорі огнисті, неземні,
Нитки срібні, прозорі зіграли ноту «ні»,
Щоб квіти на осонні поніжились у сні...
О Сонце, дай проміння, дай золотаві дні!
Жаль, що золотаві дні вже покидають нас!
