СЕРПАНОК ЗМЕРЗЛОЇ ЛЮБОВІ
На пероні у мряці, де пихтить паровоз,
Сум журбу загортає під комір пальта.
Твоя ніжність – далеке відлунення гроз,
А цілунок впадає на мертві вуста.
О, Пані Прекрасна, ти знову мовчиш,
За серпанком укривши очей таємниці.
Дзвін кохання співає все тихше й гіркіш
І снігами марі́є, як небо в криниці.
Ти неначе вистава з театру життя,
Промайнула, згубивши лілею на сцені,
І розвіялась без обіймань й сум’яття,
Без тріумфу й без масок чуттів на арені.
Все епічно, як сага про втрачений рай,
Як сказання про па́стки від вічних питань
І про пристрасть, що зве до Небес чи на Край,
Де лише оксамити оман, де плути́ покаянь.
О, Любове одвічна – монументе столітній,
Височінь на суміжності Дійсності й Сну,
Обеліск усіх стріч і розлук самоцвітній,
Що звіща́ в заметілі розквітну весну.
Ліхтарі мерехтять всім про іній-полон,
Про самотності душ, про холодність долонь,
Сніг кружля на душі й застеляє перон,
Де лежить змерзле серце – те, де тліє вогонь.
Павло Гай-Нижник24 жовтня 2025 р.
