Я преміцно обіймаю
Власними думками
Світ, який не має краю,
Так, немов руками.
Як же я тебе кохаю,
Рідний світе мій, –
Море, поле, степе, гаю,
Лісу… Я весь твій,
Світе, адже народився
Саме у тобі
І з тобою наче злився
Я о тій добі,
Бо ти викликав у мене
Почуття й думки
Згодом. Крізь життя буденне
Їх я залюбки
У собі несу постійно.
Всі вони в мені
Протікають гармонійно
Через ночі й дні,
Що минають все невпинно
В світі повсякчас,
Бо і бути так повинно,
Бо таким є час.
Ти один. Усі це знають,
Бо нема, як ти,
В всесвіті, в якім літають
Іншії світи.
У тобі буя природа
Протягом життя
І її чудова врода
Світлі почуття
Та думки лише пресвітлі
Будить у мені,
Що буяють, мов розквітлі
Квіти навесні.
Чи усе, можливо, сон це,
Що мине за мить
Певну? Бачу: ясне сонце
В небі пломенить,
Лагідно, приємно, мило
Гріє. Це не сон.
Пташечки співають вміло,
Майже в унісон.
Чую, як вода дзюркоче
У ріці й шумить,
Мов мені сказати хоче
Щось у тую мить.
Я повітря удихаю
Й квітів аромат
Неповторний відчуваю
Під пісні пташат.
О так навкруги красиво,
Що й не описать
Неймовірнеє це диво
В вірші! Відчувать
Лиш можливо, почуттями
В диві цім тонуть,
Що люблю я до нестями.
В тім життєва суть
В цьому світі й полягає,
Щоби відчувать
Все, що світ цей обіймає,
І щоб працювать,
Доки серце калатає
Тихо в грудях в нас,
Доки кожну мить минає
Наш життєвий час,
Щоб на цьому світі жити
Добре і на нім
Гідний слід свій залишити.
Суть життя є в цім.
Євген Ковальчук, 22. 10. 2021
