Загубив я щастя,
На свою біду,
На своє нещастя.
Душу молоду
Щастя вже не гріє,
Мов жар промінця.
Більше не радіє
Душенька моя.
Де ж це я згубити
Щастя міг своє?
Як без нього жити?
Де ж те щастя є?
Сам себе питати
В мить ту я почав,
А тоді шукати
Власне щастя став.
Я спитав у неба,
А воно мені:
«Запитати треба
Сонце». В вишині
Сонечко палає.
Крізь небес вікно.
Може, дійсно знає
Відповідь воно.
«Сонце, любе сонце,
Бачило моє
Щастя? Та ж не сон це.
Щастя десь, та є».
Сонце, що так гріло
Лагідно в ту мить,
Тут же відповіло:
«Може, щастя спить
Лиш? Його збудити
Спробуй ти лишень,
І тоді лиш жити
Будеш з ним щодень,
Будеш відчувати
Щастя ти своє
І не будеш мати
Сумніву, що є
Дійсно світле щастя
У душі твоїй,
А про всі нещастя
Враз дозволь ти їй,
Друже мій, забути
В цюю ж мить навік,
Щоб щасливим бути
Весь життєвий вік
Свій, щоб з ним лиш жити
В світі цім щомить
І більш не губити
Щастя. Пролетить
Все життя стрілою,
Та все ж недарма,
Як жило з тобою
Щастя. Обійма
Хай завжди воно лиш,
Доки не мине
Те життя. Одно лиш
Кожному дано
В світі цім земному.
Винятком не є
Аж ніяк на ньому
Ти. Тож хай твоє
Щастя протікає
У душі щомить,
Доки час минає,
Доки стукотить
Серце й ним ділися,
Доки не мине,
Щоб усі злилися
З щастям цим в одне».
Євген Ковальчук, 21. 10. 2021
