Десь у школі я — ще за партою,
А за вікнами цвітуть яблуні.
Я ще мріяв тоді щиро і гаряче
Та не знав, як шляхи переплетені.
Десь у штабі я — у волонтерах,
Серед друзів простих і щедрих.
Перший хрестик із двохсотого —
І плач матері — рана колота.
Перша викурена сигарета,
Перші ночі — без сну, інтернету.
Полонені. Зниклі. Поранені. Вбиті.
Я став не тим, ким був. Я — розбитий.
Десь у парку я — в академії,
Живу мрією, не апатією.
Хочу змін, хочу миру й народу,
Перша любов, як весна, як свобода.
Десь в лікарні я — в місті Львові,
За вікном знов сади кольорові.
Переходжу новий перевал.
За горою надрив та завал.
Лікарі — це як ангели людяні,
Несуть спокій у душі заблукані.
Там, де біль, їхні руки торкають,
І в безнадії — серце тримають.
Десь удома — у лісі осіннім.
Все, що мав, залишилось в тіні.
Все, у що вірив — давно зникло,
Мрії згоріли, мов листя тихо.
А десь далі роки пустельні.
Тиша кричить, муки смертельні.
І тільки вітер шепоче стиха:
«Живи, бо навіть біль — це втіха».
Десь у темряві я, в чорному вимірі.
Порожнеча без форм, без імені.
Я розмовляю зі смертю в тиші,
Малюю її чорніше від віршів.
Мурашки в тілі. Мої катарсиси.
Страхи, тривоги, які не руйнуються.
Далекі забуті примарні оазиси.
Думки, що ніколи нічого не збудеться.
Десь в облозі я — без спорядження.
Дні проходять, мов дна відображення.
Я не один, але ця війна —
Моя душа. І в ній пітьма.
Біль не минає. Душа, мов крига.
Життя, мов поле після снігу.
Та поки серце в грудях грає —
Мій вогонь ще не згасає.
