Бурхливо шуміло місто,
Потоком гуділи машини,
І люди неслися стрімко,
Яскраві мелькали вітрини.
Він часто сидів на лавці,
Завжди у вечірні години,
Його одинока старість,
Сповільнила внутрішні ритми.
Хоч сумно у сірих стінах,
Тихесенько плентав додому,
А душу все тиснув відчай,
І звісно... здавався потроху.
Ох молодість, вічний клопіт,
Будуємо, щоби зламати,
Пихаті ми часто й горді,
Діждалися явно розплати.
Тож якось немовби вчасно,
Напроти собака усілась,
Дивилася в очі... раптом,
Подумав... на старість утіха.
Ходімо, мабу́ть, голодна,
Насиплю поїсти й надалі,
Зумієш зцілити розпач,
Лилася незграбна ласкавість.
Та погляд собачий, дивний,
Завдав хтось їй нібито болю,
Давно відслужила... сивий,
Померти на волі я хочу.
