Ранок чує спів пташиний, завмирає серце, най на тебе подивлюся, мов крізь чисте скельце. Ти така казкова, мила із сонцем у змові, тобі заздрять у окрузі дуби чорноброві. Не спіши золотокоса, колір розсипати. Чорні хмари зирять скоса, дощем хочуть лляти. Не боїшся? О красуне, достатньо смілива, А якщо ревнивець-вітер, з ним холодна злива? Синь небесна в сум’ятті,
- Промінь сонця, не дрімай?
Листви шурхіт з діброви,
- Не на часі, почекай! Вона вміє чарувати, ніби на картині, дай малині та й дозріти, потішитись днині. І навіщо поспішати, он клен молоденький, у барвистому жупані, одяг і раденький.
Лине шепотом розмова, з вітром до край неба. Вдалину плине відлуння,
- Нам тепла, ще треба.
Гомонять хмари- пір’їни, з мріями щасливі,
- Землю в сяйві краще бачить, не радіймо зливі.
Похилилися жоржини й айстри під парканом, ще від ночі в протиріччі з імлистим туманом.
- Ой так рано навіщо, нам холодні роси, он пощади й молоденька вербиченька просить. Посріблилися листочки, з них стікають сльози.
Зазирни в очі осені, колір теплий сірий, це дарунок від природи й щоб характер смілий. Та й не втратила поваги, ця майстриня справи. Хоч зізнатися, буває інколи й злукавить.
Злегка всміхнена, йде осінь, має фарби в скринці, на городі вбралися, в червоні сукні суниці. Виноград пахтить медово, рій бджілок літає, вже й вітрець тепліший нині сади обіймає. Листя вишні, блиск не тьмяний, то ж є чим гордитись, а під нею цвіт барвінку, як ранній світанок. При землі в зморених травах, яблука і грушки́, тут зухвалі оси, весь солод вип’ють залюбки.
Мабуть трохи пристала, від сонця мружить очі, осінь, дивиться на небо, скрізь яскрава просинь. Тож вдалося догодити, з вітром, з часом разом. Задоволенні напевно й журавлі над садом. Вже збираються в дорогу, очі край вітають. А в них смуток і тривога, але ж вірять, знають. Що повернуться весною, задзвенять струмочки, поки ж поглядом ласкавим оглянуть горбочки. І на вдачу до осені,
- Кру,- лине гукливе,
- Ти малюй свої мотиви, цей наш край красивий!
26.09.2025 р
