На серці тоскно від людських гидот,
Від дріб’язку підступної брехні,
Коли ще вчора дружній (ніби) рот –
Винить тебе у власному лайні.
Коли працюєш поряд день у день,
Коли сидиш святкуєш разом з ним,
Проріже душу раптом – ти мішень,
Неначе у безхмарнім небі грім!
Ти думаєш – навіщо людям це?
Невже і є це – справжня суть людська?
Робити дружнє нібито лице,
Щоб дати непомітно копняка?
Та годі серце краяти в журбі,
Гей, ворог – залишаю це тобі!