Заплющ-но очі — й уяви,
Як вітер колисає море,
Зелено-синє, неозоре,
І як луна блукає в горах,
Почувши власний пересвист.
А роззирнешся — навкруги
В жалобі хилиться природа,
За чорним заховавши вроду,
Бо ж зéлені давно не родять
Дерев обвуглені кістки.
Що принесе нам майбуття?
Насадить лихолітні селі
Укотре на людських оселях?
Підсвітить парості веселки,
Щоб світ наш знову забуяв?
Та що б там «завтра» не було,
Я день цей, певно, не побачу,
Бо тільки вітерець-удачник
Вціліє поміж тисяч страчень,
Коли все смеркло й відцвіло.
Лишаю спогад по собі:
Баркас, пажерливі мартини,
Гладенька галька-намистина,
Блакитна стрічка серпантинна,
Що простяглась за живопліт...