1
Якщо комусь сутужно жить у злі,
в опіку хай віддасться хвилям синім
і згине в моря лазуровій млі
з лицем, що повернув до далечіні.
І перш ніж в морі згине його слід,
бо слід цей змиють хвилі та борвії,
в очах його погасне цілий світ
під шумну піни дощову завію.
Життя впаде в якусь ясну імлу
і срібним десь розвіється туманом,
все те, що дарувало втіху злу,
розсиплеться піском, в воді розтане.
2
Тож я несу тягар і смуток мій,
той горб страшний, що вниз мене зігнув,
і все, чим жив і те, що я відчув,
йдучи у світ із голодом на бій.
Устань же, море, стрінь напливи рік
нуртовищем твоїх бездонних хвиль,
несу під шум твій холод, голод, біль,
а з ними теж мій чоловічий вік.
3
В пісок цей золотистий
спливли з плечей літа,
втішались очі сонцем,
я шию розпростав.
В пісок цей золотистий,
обмитий сріблом хвиль,
спав серця жаль сердечний,
спав серця ревний біль.
І з радістю дитини
сміється все навкруг…
Поглянь – велике море
приходить аж до рук!
Пісок увесь залитий,
залитий цілий світ…
я по піску ступаю
без тих сутужних літ.
4
Накрився я блакитом,
веселки звів з землі,
і згинув в ясній зірці,
в якійсь ранковій млі.
Я згинув в ясній зірці,
та все ж мені так жаль
тих літ, що з пліч упали,
щоб міг піти я в даль…
5
Звернувся я до моря:
– Сховай мене у піну!
Щораз до бога ближче
я від землі полину.
Звернувся я до моря:
– Сховай мене в тумані,
щоб наче сон мій дивний
зробивсь я на прощання.
Вихривсь я над тобою,
із шумом мав розмову,
і на кипуче лоно
спадав, як мла лілова.
Звернувся я до моря,
що все ж мені так жаль
тих літ, що з пліч упали,
щоб міг піти я в даль…
Edward Słoński (syn), Nad wielkiem morzem
1
A jeśli komu ciężko żyć i źle,
niech się w opiekę odda modrym falom
i zginie w morza lazurowej mgle
z twarzą zwróconą ku nieznanym dalom.
Za nim na morzu nie zostanie ślad —
wichry zawieją go, fale zaleją,
zginie mu z oczu cały wielki świat
pod pian szumiących deszczową zawieją.
Życie odejdzie w jakąś jasną mgłę
i gdzieś, jak tuman srebrzysty, rozwieje się,
wszystko, co było i ciężkie, i złe
piaskiem rozsypie się, wodą rozleje się.
2
Niosę więc smutek swój, ciężar swój,
straszny garb, co mnie gniótł wiecznie w dół,
wszystko to, czemem żył i com czuł,
idąc w świat z chłodnym głodem na bój.
Wstań ty, morze, i wypłyń na brzeg
całą grozą bezdennych swych wód —
pod twój szum niosę głód swój i chłód,
pod twój szum niosę męzki swój wiek.
3
Na piasek, złoty piasek
spadły mi lata z bark,
oczy nabrały słońca,
odgiął się zgięty kark.
Na piasek, złoty piasek,
omyty srebrem fal,
spadł z serca ból serdeczny,
spadł z serca gorzki żal.
Dziecinną wesołością
śmieje się wszystko wkrąg...
— Patrz — morze, wielkie morze
przychodzi aż do rąk!
— Zalewa złoty piasek,
zalewa cały świat...
Po złotym piasku chodzę
bez moich ciężkich lat.
4
Nakryłem się błękitem,
z tęcz zbudowałem gmach,
zginąłem w jasnej zorzy,
w przedrannych jakichś mgłach.
Zginąłem w jasnej zorzy,
a wciąż mi żal, tak żal
lat, które z bark mi spadły
po to, bym odszedł w dal.
5
Mówię wielkiemu morzu:
— Szumem mnie swoim zalej!
Wciąż mi do Boga bliżej
i wciąż od ziemi dalej. —
Mówię wielkiemu morzu:
— Mgłami mnie swemi spowij,
żebym się stał, odchodząc,
podobny swemu snowi.
— Wichrem nad tobą leciał,
z szumami twymi gadał,
na twoje żywe łono
liliową mgłą opadał. —
Mówię wielkiemu morzu —
i tak mi żal, tak żal
lat, które z bark mi spadły
po to, bym odszedł w dal..
