І хоч мене ти мусиш покидати,
Якщо не зміниш серця у коханні,
Прощаючись, не заставляй страждати,
Розстаючись, не мов про розставання!
Хай з вечора по смутний ранок сплине
Остання наших ласк сердечних хвилька;
Коли ж розлуки зблизиться година,
Налий мені отрути крапель кілька.
Твої й мої вуста стулю, повіки
Змикати перед смертю я не хочу,
Нехай засну я солодко навіки,
Цілуючи лице, зирнувши в очі.
Коли минеться днів, років потуга,
Коли звелять мені з могили встати,
Згадаєш сонного свого ти друга,
Зійдеш з небес, щоб до життя підняти.
Знов ляжу на твоєму білім лоні,
І знов мене твоя рука оточить,
Здалось, що мить я був у сну полоні,
Цілуючи лице, зирнувши в очі.
Adam Mickiewicz, Sen
Chociaż zmuszona będziesz mnie porzucić,
Jeżeli serca nie zmienisz w kochaniu,
Rzucając nawet, nie chciej mnie zasmucić,
I rozstając się, nie mów o rozstaniu!
Przed smutnem jutrem, niech jeszcze z wieczora
Ostatnia spłynie na pieszczotach chwilka;
A kiedy przyjdzie rozstania się pora,
Wtenczas trucizny daj mi kropel kilka.
Do ust twych usta przycisnę; powieki
Zamykać nie chcę, gdy mię śmierć zamroczy;
Niechaj rozkosznie usypiam na wieki,
Całując lica, patrząc w twoje oczy.
A po dniach wielu, czy po latach wielu,
Kiedy mi każą mogiłę porzucić,
Wspomnisz o twoim sennym przyjacielu,
I zstąpisz z niebios, aby go ocucić.
Znowu mię złożysz na twem łonie białem,
Znowu mię ramię kochane otoczy;
Zbudzę się, myśląc, że chwilkę drzemałem,
Całując lica, patrząc w twoje oczy.
