Ти шукала мене усюди, крім запиленої старої полиці,
Там - дитячі казки, що втомившись, ідуть спочивати.
Де усім королівством зі сміхом керують розумні вар’яти.
Де харциз переміг, а герою - лише помирати.
Де мене і тебе вже навряд чи можливо зібрати
По слідах, по дзвінках, по столицях.
Колись дуже давно нам хотілось мовчати і чути
Пісню вітру і хвиль, що в ранковій тиші бурмотить океан,
Для таких ось як ми, заблукалих та впертих прочан,
Що потрапили разом в один, ледь помітний сталевий капкан
І дізнались тепер на що вартий раптовий обман.
Він скріпив наше право не бути.
Пам’ятаєш, як ти любила писати мені - “Вовк”?
Я відкривав очі, повертаючись з дивного сну до тіла,
Де я був чи твоєю другою тінню, чи віддавав тобі свої крила
На сходах у Львові, де сходинки несамовито скрипіли.
І я би встав на коліна, якби раптом мене попросила.
Та тільки який тепер з цього толк?
Кажуть, що це буде занадто затяжна зима.
Я здам колоду. Виявиться, що всі карти биті.
І ми, як Іван-дурник, що продовжує носити воду в ситі,
Зробимо вигляд, що серця, як і раніше, будуть відкриті.
Заходьте, мовляв, гості дорогі. Лазня натоплена, столи накриті
Я вчора стукав у них. Виявилося - дарма.
А час мине. Він не злий. Просто нищить сліди.
Ти будеш цілувати когось, як Герда нетямущого Кая.
Я бігатиму в нічному лісі, шукаючи за запахом когось зі зграї.
Напевно, я тобі обов’язково колись про це почитаю,
Якщо ми зустрінемося на тому самому землі краї
Серед тих, хто колись нас лишив назавжди.
А поки свічка тліє і є ще про що помовчати,
Давай, я одягну тебе в сплетену з нових віршів безрукавку.
Ти будеш грати мені на сопілочці, як Лукашу мавка.
Мені крила пом'яли. Сьогодні в метро надто людно і давка.
Вибач, але в якомусь серпні я поставив на кін. Не зіграла ставка.
Боюся, занадто багато доведеться віддати
